Проводир повсталого селянства

29 червня 1918 року Махно залишив "безтолковогомінливу" Москву. Проводи на Курському вокзалі були, зрозуміло, не велелюдними. Лише Аршинов супроводжував "батька", побажавши йому благополучно дістатися Гуляйполя й успішно розпочати задуману справу. Коли ж поїзд рушив, учитель майже пошепки попросив не забувати при нагоді подавати матеріальну допомогу московським анархістам. Він знав, що під час перебування в столиці Махно, відвідавши нечисленні анархістські організації і ознайомившись з їх "діяльністю", розчарувався в анархізмі і, по суті, відійшов від нього.

У кишені Нестора лежали документи на ім'я колишнього вчителя, офіцера Івана Яковича Шепеля, одержані від члена Всеукраїнського бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів В. П. Затонського. Він мав тривалу розмову з "батьком" і навіть радив їхати не в провінцію, а до Харкова, де діяло добре організоване підпілля. Бюро виникло в зв'язку з реорганізацією першого радянського" уряду республіки - Народного Секретаріату і ЦВК Рад. Ось чому Махно вважав, що проїзні документи йому видані від імені уряду України. Це вселяло впевненість у важливості його місії саме в рідних місцях.

Від'їзду з Москви передувала зустріч ще з одним відомим політичним діячем, народним комісаром у військових та морських справах Л. Троцьким. "Я, - згадував наприкінці свого життя Махно, - поспішив на мітинг Л. Троцького, яким, як оратором, захоплювався не лише я за час свого перебування в Москві, але й багато друзів і супротивників його. I, слід сказати правду, він цього заслуговував. Його промови не можна було порівнювати ні з виступами писаки Зінов'єва, ні з промовами Бухаріна. Він умів говорити, і ним можна було захоплюватися. Правда, цьому багато в чому сприяв особливо гострий, в розумінні бойовитості партії більшовиків, час".

Таким чином, через багато років Махно певною мірою пробачив Троцькому кривду, заподіяну "батькові".

Однак він так і не міг виправдати свого побратима Олексія Чубенка, який у 1920 році порвав з махновцями, бо в тих же спогадах жодним словом не згадав, що саме з ним здійснював небезпечний вояж у Гуляйполе.

Свого старого товариша і земляка, колишнього члена "Спілки бідних хліборобів" Чубенка Махно зустрів у Курську. Пробиратися через нейтральну зону, що розділяла кордони Радянської Росії й окупованої австро-німецькими військами України, удвох було безпечніше. Хвалькувато заявивши Чубенкові, що їде на Україну "піднімати повстання проти влади гетьмана Скоропадського", Махно швидко переконав його їхати разом. Поблизу Бєлгорода він витяг з валізи дві пари офіцерських погонів. На свій кітель начепив погони штабс-капітана, Чубенкові ж "дісталося" звання трохи нижче - прапорщика. Придбавши без перепон в офіцерській касі бєлгородського вокзалу квитки до станції Лозової, вони благополучно дісталися кінцевого пункту своєї мандрівки. Мабуть, щоб надати цій поїздці більшої романтичності і показати Махна справжнім анархістом, історик махновського руху П. Аршинов описав епізод арешту "батька" німцями, які буцімто знайшли в його багажі анархістську літературу. Насправді ж Махно, як згадував його попутник, не віз ніякої літератури і, поводячись надзвичайно обережно, в дорозі жодного разу не потрапив на очі німецьким патрулям. Лише на привокзальній площі станції Лозова, почувши звуки духового оркестру, Махно і Чубенко рішили подивитися парад гетьманської варти, але їх помітив якийсь генерал. Можна лише здогадуватись, яким був вигляд цих "вояк", якщо викликав страшенне обурення першого-ліпшого генерала. Швидко сховавшись, вони невдовзі рушили далі. Цей епізод змусив їх обережніше поводитися на території, що аж кишіла кайзерівцями та гайдамаками.

Не доїжджаючи станції Гайчур, Махно і Чубенко зіскочили з ешелону й пішки дісталися села Рождественка. Кілька тижнів Махно переховувався, переїжджаючи з одного села в інше. Він настільки захопився конспірацією, а його дядько - Сидір Передерій, у якого Махно переховувався у селі Терновка, розповідав про свого квартиранта такі нісенітниці, що селяни порахували його за шпигуна й вирішили розправитися з ним. Для цього влаштували у одного з сусідів гулянку і запросили Махна "на келих пива". Зайшовши до вітальні, він помітив, що присутні за столом молодики дивляться на гостя якось похмуро, спідлоба. Трохи далі розташувалися літні селяни, які грали в карти. Махно відмовився від запропонованої чарки, не схотів приєднатися й до картярів. Після кількох хвилин напруженої мовчанки він раптом заговорив палко і з піднесенням. Проникливі очі засвітилися вогнем. Гість докоряв терновцям за те, що у такий скрутний час, коли вороги вбивають їхніх батьків і братів, нещадно грабують, перетворюють на згарища українські села, вони сидять, марнуючи час за горілкою та картами. Чим довше говорив Махно, тим більш світлішали обличчя селян. Почулися схвальні вигуки.

Потім вони відвели Махна додому і, розповівши про свою помилку, призналися, що хотіли вбити його, а труп закопати за селом у балці. Йому показали примітивний тайник із зброєю і запевнили, що будь-якої хвилини готові йти за Махном на боротьбу з гетьмансько-німецькими карателями. З одного боку, це окрилило Нестора, сповнило впевненості в успіху селянського повстання в Гуляйполі. З іншого - він був надзвичайно збуджений і ще не позбувся переляку від щойно пережитої ситуації, адже міг поплатитися життям не від рук ворогів, а тих, від імені кого й на чий захист вирішив виступити... Усю ніч не зімкнув очей, думаючи про те, як надалі уникнути подібних випадковостей.

Махно розумів, що підтримати селянство необхідно зараз же - після жнив. Поміщики та германські власті вимагали здати врожай, зібраний на захоплених у колишніх власників землях. Але селяни, як могли, чинили опір, тому невдовзі у селах з'явилися каральні загони. Вже тоді Махно збагнув й назавжди запам'ятав, що селянинові нестерпно важко віддавати сьогодні те, що вчора ще було не його, а чужим. I що захищатиме хлібороб придбану землю, реманент, майно ще більш уперто й відчайдушно, ніж робив би це до повалення поміщицько-буржуазного ладу.

Махно перебрався до Гуляйполя і зупинився в будинку свого знайомого Микити Лютого. Кілька днів збирав інформацію про те, що відбувається в окрузі та навколишніх селах, встановлював зв'язки з місцевими анархістами, котрі перебували на нелегальному становищі. 25 липня Махно і Чубенко зустрілися з старими друзями - членами "чорної гвардії", які раніше брали активну учать у махновських "експропріаціях", - Олексієм Марченком, Олексієм та Семеном Каретниковими, Пантелеймоном та Захарієм Гусарами. Вони розповіли про те, що сталося в Гуляйполі після приходу австро-німецьких військ. Представники місцевих органів Центральної Ради - Волков, Волох, Дмитренко та інші - не лише вітали окупантів, але й організували розправу над членами Ради, ревкому, усіх тих, хто брав участь у революційних подіях. Як писав Махно у третьому томі своїх спогадів "Українська революція", що вийшли вже після його смерті, 1937 року, в Парижі, особливо лютувала єврейська рота, і він нібито доклав потім багато зусиль, щоб не допустити в Гуляйполі єврейських погромів...

Але, звичайно, найбільш вразила Махна розповідь про розправу над його братом Омельком. На війні бідолага втратив око і був сильно контужений, тому ніякої участі в революційних подіях не брав. Втім карателі заарештували його за одне лише прізвище, дружину з п'ятьма дітьми вигнали надвір, а хату спалили. Після цього австрійці вирішили розстріляти Омелька неподалік згарища. Шестеро солдатів навмисно провели його повз сім'ю, а коли діти кинулися до батька, австріяки відігнали їх багнетами. Через кілька хвилин пролунали постріли...

Першим бажанням Махна було негайно бігти й закидати австрійську комендатуру гранатами. Але згодом, трохи вгамувавшись, він поклявся жорстоко мстити окупантам, гетьманцям, поміщикам та колоністам. Саме тоді Махно зарахував до списку своїх лютих ворогів і Центральну Раду, Петлюру, Винниченка, усіх, хто боровся за самостійність України, вважаючи їх головними винуватцями німецької окупації і тих кривавих розправ, які кайзерівці чинили. До числа майбутніх жертв Махно зопалу зараховував не тільки прибічників Скоропадського - офіцерів, чиновників, поміщиків, підприємців, а й самого гетьмана.

Та, зрозуміло, це були лише нездійсненні мрії, оскільки Скоропадський і його свита перебували за сотні кілометрів від Гуляй-поля, у Києві, і їхати туди Махно, звичайно, не збирався.

Кайзерівські загарбники і гетьманська влада реставрували на Україні старі порядки: повернули землю поміщикам, підприємства - колишнім власникам. У містах і селах було встановлено кривавий окупаційний режим. До Німеччини вивозилися хліб, цукор, худоба, які силоміць відбирали у селян каральні експедиції, спалюючи при цьому хати непокірних, а інколи й цілі села.

На той час, коли Махно повернувся у рідні краї, українська земля горіла під ногами окупантів, а тисячі селян, які переховувалися по лісах та балках, були готові будь-якої хвилини піднятися на боротьбу проти ненависного ворога. Ніякі репресивні заходи не здатні були загасити полум'янародного повстання. Згідно з умовами Брестського мирного договору Радянська Росія не могла подавати необхідну, насамперед військову, допомогу українському народові. Проте на Україну все-таки надходили нелегально кошти, зброя, прибували для роботи у підпіллі досвідчені революціонери. І все ж справжніх селянських ватажків, які могли б очолити боротьбу народних мас, особливо в Катеринославській, Таврійській та Херсонській губерніях, майже не було. Це й спричинилося до швидкого зростання популярності Махна серед селянства.

Перша операція, здійснена очолюваним ним загоном, виглядала як звичайнісінький розбійний напад. Зібравши сподвижників, Махно запропонував розгромити під покровом ночі економію поміщика Резникова, четверо синів якого перебували у війську гетьмана. В результаті сім'ю Резникова було знищено, маєток спалено, а у махновців з'явилося 7 гвинтівок, 7 коней і револьвер...

Звістка про повернення Махна наполохала місцевих поміщиків та колоністів. Та водночас вона ж і врятувала від розстрілу його брата Савку та племінника Михайла, заарештованих гайдамаками. Знаючи мстивість колишнього "гуляйпільського диктатора", гетьманські власті не наважились чинити розправу над його рідними.

З перших днів своєї діяльності Махно всіляко прагнув завоювати популярність і довір'я місцевого населення. Дізнавшись, що гуляйпільські селяни мають чимало зброї, Махно не насмілився реквізувати її, хоча міг це зробити. Натомість у ніч на 27 липня бійці його загону вчинили зухвалий напад на банк у селі Жеребець, де захопили 38 тисяч карбованців. З п'ятьма тисячами до Гуляйполя відправилась знайома Махна із завданням придбати кулемет. Невдовзі селяни доставили махновцям кулемет системи "кольт" і тисячу карбованців здачі. Цю незначну подію Махно розцінив як своєрідну підтримку земляками його дій.

Щоб підірвати авторитет Махна, представники гетьманських властей настирливо поширювали чутки, нібито він, прихопивши валізу з награбованими у місцевих багатіїв коштовностями, втік до Москви, придбав чудовий багатоповерховий будинок і розкошує, проводячи дні й ночі у найдорожчих ресторанах. Командування кайзерівських військ навіть видрукувало відповідну прокламацію й поширювало її серед селян. Але дезінформація дала зворотний ефект: дізнавшись, що це чистої води обман, мешканці Гуляйполя та навколишніх сіл ще більшою повагою пройнялися до Махна, котрий приїхав заради них, щоб захистити від гетьмансько-німецького свавілля.

Під час нападу на економію німця Нейфельда було захоплено бричку, на яку встановили знайдений там же кулемет. Відтоді тачанка стала символом махновщини. Тоді ж Махно разом з сімома вершниками здійснив перший 70-кілометровий рейд до Дніпра у пошуках прибічників. Він знайшов їх неподалік Гуляйполя, де діяв загін Єрмократьєва, розсіяний австрійськими військами. Махно приєднав деморалізованих повстанців до свого загону. Через день, коли він здобув перемогу над австрійцями, новачки одностайно визнали його за ватажка, а Єрмократьєв залишився в загоні рядовим бійцем. Потім він часто розповідав Махнові, що походив із збіднілого дворянського роду. Нестор не вірив цьому доти, поки Єрмократьєв у 1919 році не перекинувся на бік Денікіна, за що й був розстріляний махновцями.

У селі Дібрівці Махна повідомили про те, що в лісі діє загін матроса Ф. Щуся - у минулому активного члена "чорної гвардії". Махно негайно послав до нього своїх розвідників. Коли ж загін Щуся, обмундирований в австрійську гусарську форму, врешті-решт вишикувався на галявині, Махно подумав було, що потрапив у засідку, і віддав команду приготуватися до бою. Але назустріч повстанцям вийшов високий, кремезний чолов'яга з довгим чорним волоссям, у шапочці з гусячим пером, бархатній курточці, перепоясаній кількома ременями, зі шпорами на високих чоботях і голосно вигукнув:

- Товаришу Махно, це я - Щусь!

Поки він неквапом наближався до Махна, Каретников встиг коротко поінформувати "батька": колишній матрос Чорноморського флоту, знає французьку боротьбу, розуміється і в японському джіу-джітсу; дуже жорстокий, прямо садист, котрому нічого не варто власноручно задушити людину...

Дивлячись на Щуся, Махно подумав, що дійти спільної мови їм буде, мабуть, важкувато...

Між Щусем і Махном відбулася тривала розмова про форми й методи боротьби проти окупантів та їхніх прибічників. Перший був за те, щоб переховуватися в лісі, час від часу здійснюючи наскоки на ворога, другий настійно пропонував рушати в села й піднімати невдоволене селянство на священну війну.

Зрештою Щусь погодився і приєднався до Махна, хоча деякий час його загін діяв як самостійна бойова одиниця. Остаточно взаємовідносини двох ватажків оформилися під час бою за село Дібрівку. Сталося так, що повстанці були вибиті австро-німецькими військами, і у цій критичній ситуації Щусь, відмовившись виконувати наказ Махна наступати на село, натомість відвів свій загін з обозом у ліс. Слід сказати, що Махно проявив себе як справжній і повновладний командир повстанського війська. Він написав соратникові записку такого змісту: "Товариш Щусь, не будьте малодушним хлопчаком. Людині, яка прилучилась до ідеї революційного повстання і посіла серйозне і відповідальне місце в його передових лавах, це не личить. Це може викликати у багатьох, не тільки серед нас, але і в лавах Вашого загону недовіру до Вас як до відважного борця і керівника. Тому я, Вам не лестячи, говорю прямо і вимогливо: зараз же прибути з усіма Вашими бійцями, які залишилися, до воріт (мається на увазі околиця села. - В. В.). Тут буде видно, що слід вжити для виходу з ситуації, що склалася. Ваш Нестор". Щусь підкорився. Махно наказав йому взяти участь у бою і доручив здійснити обхідний маневр.

Коли загін помітно збільшився, Махно заявив, що на даному етапі боротьби слід змінити тактику - перейти від індивідуального терору до рішучих масових дій проти австро-німецьких окупантів та їхніх пособників - гетьманців. Ненависть гуляйпільців до чужинців була такою великою, що, здавалося, ніяка кількість жертв не зможе задовольнити жагу їхньої помсти.

"Кров полилася, - згадував Махно, - і полилася вона під нашим прапором і під впливом нашого гасла: жити вільно і будувати нове суспільне життя на підвалинах свободи, рівності і вільної праці або вмерти у боротьбі проти тих, хто перешкоджає нам у досягненні цієї великої мети". З кожним днем Махно переконувався, що позиції його на селі міцнішають, авторитет зростає. Намагаючись підвести під цей факт якусь ідейну основу, він неодноразово стверджував, що міські революціонери ніколи не підуть на село,оскільки вони, по-перше, не знають досконало життя сільських трударів, їхніх прагнень і стремлінь, а, по-друге, набагато простіше сидіти в місті та імітувати революційну боротьбу, аніж підіймати мільйонні маси селян на повстання проти їхніх внутрішніх та зовнішніх ворогів. Водночас Махно тішив самолюбство селян, стверджуючи, що саме вони є носіями справжнього революційного духу, оскільки у робітника на першому плані не боротьба за високі ідеали, а турбота про власні економічні потреби. Щоб дістати шматок хліба, він згоден працювати і на контрреволюціонерів, тоді як селяни не схиляють голови перед катами і тисячами гинуть у в'язницях та від куль карателів.

З тих же позицій Махно виправдовував криваві розправи повстанців над поміщиками, колоністами, членами державної варти та окупантами. Людина так влаштована, міркував "батько", що йде на все, аби захистити свою оселю, поле, покос, урожай, і жорстоко розправляється з тими, хто зазіхає на це. Селянинові є що захищати, є за що жорстоко мстити ворогам, а в робітника немає нічого, йому байдуже, до чого прикласти руки, тому всі руйнування, експропріації тощо він сприймає спокійніше.

Влітку 1918 року Махно вперше почав відкрито критикувати більшовиків, стверджуючи, що вони були за утвердження влади Скоропадського на Україні, якого підтримували австро-німецькі власті. Формальним приводом для цього стали переговори радянської дипломатичної місії, очолюваної X. Г. Раковським, з представниками гетьманської адміністрації. Треба сказати, що Махно тут просто не розібрався в ситуації і проявив політичну близорукість. Це й не дивно, адже в дипломатії він практично нічого не розумів. Радянська Росія вела ці переговори згідно з умовами Брестського миру. 12 червня 1918 року X. Г. Раковський і представник Української держави С. П. Шелухін уклали попередній мирний договір. Далі переговори велися майже безрезультатно. Уряд РРФСР, не бажаючи втратити Україну й водночас не маючи змоги відкрито допомагати тим, хто боровся проти австро-німецьких військ, підтримував українських повстанців, особливо північних районів республіки. Та й червоний стяг, що з травня по жовтень майорів над готелем "Марсель" на Бібіковському бульварі, якоюсь мірою революціонізував киян. Крім цього, Раковський і Мануїльський контактували з силами, опозиційними гетьманському режимові, в тому числі й з В. Винниченком. Зволікати ці безкінечні й безрезультатні переговори далі було неможливо, тому Раковський перервав їх у жовтні 1918 року й повернувся до Москви. Таким чином радянська дипломатична місія вела політику не на підтримку Скоропадського, а скоріше на повалення його влади. Але Махно цього не розумів.

Протягом тривалого часу бійці загону Махна маскувалися під гетьманців, що давало їм змогу здійснювати несподівані напади на поміщиків і державну варту. Так до рук Махна потрапив начальник олександрівської повітової варти штабс-капітан Мазухін, котрий прийняв "батька" за свого офіцера. В Мазухіна було вилучено листа із запрошенням на іменини поміщика Миргородського. Те, що відбулося далі, докладно описав у своїх спогадах В. Білаш.

"Махно нарядився в одяг Мазухіна, Щусь - в одяг секретаря. Погони так і сяяли...

В маєтку Миргородського ми застали бал в повному розпалі. З вікна долинали напівп'яні співи.

Махно, Щусь і Лепетченко переступили поріг і оголосили господареві, що вони прибули з Мазухіним, який на хвилю затримався у дорозі. Махно відрекомендувався помічником Мазухіна, Щусь - начальником карального загону. Господар був у захваті... Коли махновці увійшли до залу, напівп'яні гості заволали: "Ура російським офіцерам!"

За довгим дубовим столом, поруч з відставним генералом, усілися наші хлопці. За цим же столом сиділи: господар, три австрійських офіцери, якийсь підполковник, двоє найближчих помічників, дами і панночки.

За прикладом господаря гості підняли келихи.

- За здоров'я господарів, офіцерів, за відродження великої Росії і вас, панове поміщики! - почав тост відставний генерал. - Хай допоможе вам бог звільнити християнську церкву від анархістів-більшовиків!

- Хай дарується вам, руські люди, успіх у спійманні бандита Махна! - проголосив один з гостей... Махно поліз до кишені за бомбою.

- Покарай його свята...

Розлючений Махно підвівся...

Генерал оторопів, гості з переляку впустили келихи...

- Я сам Махно, ... буржуазні! - гучно крикнув Нестор і підняв бомбу. З шипінням вона впала в кришталеву вазу... Наші кинулися до дверей. Світло згасло. Оглушливий вибух, за ним другий, третій.

Ми стояли біля вікон, чекали, коли хто-небудь з них буде тікати. Але нікого не дочекалися... Коли освітили зал, перед очима постала така картина: полковник, захлинаючись у крові, важко дихав, господар без руки корчився у судомах, решта ж або взагалі не подавали ознак життя, чи кликали на допомогу. Наші хлопці обшукували їх, з жінок познімали коштовності, а тоді багнетами докололи тих, що залишилися живими...

Вмить хлопці відшукали випивку і закуску. Підкріпилися трохи і, захопивши найцінніше, підпалили маєток. Красиво він горів..."

Переодягнені в форму державної варти махновці перевіряли селян на вірність досить примітивним способом - звинувачуючи у підтримці бандитів і погрожуючи розправою. Бідолашні, приймаючи повстанців за гетьманців, як могли, переконували їх, що борються з бандами Махна і Щуся. Після цього махновці нещадно розправлялися із "зрадниками". Про одну з таких операцій розповів сам Махно:

"Село Гаврилівка було вже на ногах. В'їжджаючи в нього, ми говорили селянам, що ми - губернська державна варта, і тут же питання:

- Чи не проходили тут банди Махна і Щуся?

На що діставали відповідь: "Ми таких банд не знаємо і не чули". І, у свою чергу, питали нас: "А що це у напрямі Дібрівки горить і що за стрілянина лунає звідти?"

І коли ми їм пояснювали, що це ми підпалили Дібрівку за те, що вони, дібрівчани, бунтують проти нашого гетьмана і наших союзників - німців і австрійців, рятівників нашої України, то дехто з селян вигукував: "Ага, так їм і треба! Там десь і наші сини поїхали їм помститися, а то вони - ці дібрівці - організувалися, і їм нічого не зробиш". Інші ж, похнюпивши голови і тяжко зітхаючи, питали: "Та невже ж спалили усю Дібрівку?"

Після довгих пояснень ми дізналися, що селяни, які зловтішне вигукували: "Ага, так їм і треба!", були великими власниками, сини яких перебували у каральних загонах і зараз були в Дібрівці.

Тому було віддано розпорядження всі будинки цих власників спалити".

Особливо страждали від терору колоністи, заможні селяни. Щоправда, іноді на цей гачок потрапляли й палкі прихильники гетьмана. Тієї ж ночі після описаної вище розправи до Махна привезли трьох німців-колоністів. Роздратований тим, що його розбудили, "батько", не піднімаючи очей на полонених, запитав: "Ви, бандити, де були?" Найстаріший виступив наперед і, клацнувши підборами, досить голосно, неначе рапортуючи, відповів: "Ми - не бандити, ми бандитів їздимо бити". Махно одразу ж пожвавішав. Накинувши на плечі кітель офіцера державної варти, він сів за стіл і запросив сісти німців. Почалася досить дружня, на перший погляд, розмова. Перебиваючи одне одного, колоністи розровідали про те, як брали участь в облаві на бандитів Махна і Щуся, і що якби не боягузливі австрійці, то з повстанцями давно вже було б покінчено. Потім, явно перебільшуючи особистий внесок у каральну операцію, полонені, які, здавалося, перетворилися вже на гостей невідомого гетьманського офіцера, розповідали, як палили хати бунтівників.

"Все це я, згнітивши серце, вислухав,- згадував Махно, - а тоді сказав, що це добре, так тільки й можна провчити непокірних селян і примусити шанувати пана гетьмана й його закон.

Так-так! - підхопили німці-колоністи. Але коли я їм: "Дякую за ваші новини, вони для мене дуже приємні; вони, ваші новини, кажуть, як я, Махно, повинен зараз з вами вчинити" і коли я підкликав до себе Щуся і показав їм його, вони остовпіли. І потім вже, коли я сказав, що народні вбивці не повинні боятися покари - хоч би вона виявилась смертю, - німці-колоністи, певно, отямилися і заявили мені:

- Ми підемо з вами і будемо вірно служити вам.

Я особисто далі не міг питати їх. Я схопився руками за голову й, тікаючи від них, нестямно плакав.

Мене не цікавили ні їхня смерть, ні життя. Я бачив у них підлих людей і намагався більше не бачити..."

Так само підступно діяв Махно, коли селяни-багатії, які вбачали в ньому офіцера державної варти і сподівалися на захист, розповідали, де переховується загін бандита Щуся. Коли обидва отамани об'єдналися і влаштували з цього приводу на очах у переляканих на смерть куркулів гулянку, Махно, щоб у Щуся не лишилося жодного сумніву в його дружніх почуттях, наказав стратити усіх, хто скаржився на матроса-анархіста.

Успіхи окрилювали Махна. Несподіваність удару, паніка і розгубленість у стані противника приносили перемоги. Побутує думка, нібито у цей період отаман був рівним серед рівних, завжди підкорявся рішенню більшості, на загальних підставах брав участь в обговоренні бойових операцій. Звичайно, восени 1918 року він ще не був тим єдиновладним командиром, яким став пізніше, але практично з першого дня повстанського руху в Гуляйполі й волості, використовуючи колишню владу і завойований раніше авторитет, Махно був ініціатором і головним виконавцем усіх бойових операцій. Всі загони, що приєднувалися до махновців, практично потрапляли під його керівництво. Саме у цей період Махно зрозумів, що найкраще поповнювати військо за рахунок загонів, які напередодні зазнали нищівних ударів (так було з повстанцями Єрмократьєва). Деморалізовані й залякані бійці, втративши віру в попереднього ватажка, охоче підкорялися новому командиру, в якому бачили єдиного захисника. А коли ситуація стабілізувалася, щиро вірили, що саме він є їх рятівником від усіх невдач і прорахунків.

Протягом серпня 1918 року, демонструючи перед земляками свою хоробрість і войовничість, Махно кілька разів визволяв Гуляйполе від австрійців та гайдамаків. Причому щоразу удари його були настільки несподіваними і вдалими, що ворогові нічого не лишалося, як здаватися в полон або стрімголов тікати. В одному з таких боїв махновці захопили в полон 83 чоловіка, а також 27 коней, 2 кулемети та 2 вози набоїв. За розпорядженням Махна всі рядові бійці були відпущені на волю, причому кожний з них одержав 50 карбованців та пляшку горілки. З офіцерами ж, як потім розповідали гуляйпільці, Махно сів грати в карти, а коли програв, то наказав їх розстріляти, щоб не підривали його престиж серед простого люду... Адже на той час його бойові заслуги було вшановано почесним званням "батька" з усіма відповідними наслідками - беззастережним підкоренням, величезним авторитетом і загальною любов'ю.

Трапилося це під час одного з боїв з австрійцями. Окупанти вибили повстанців з Дібрівки і, щоб помститися, спалили майже 900 селянських хат. Махно, Щусь та інші партизани й селяни, які втекли, сховалися в Дібрівському лісі, що багато років служив їм надійним пристановищем. До карателів прибула допомога, і вони, оточивши з усіх боків ліс, вирішили раз і назавжди покінчити з повстанцями. Чотири дні сиділи ті у пастці, не знаходячи виходу з ситуації, що склалася. Закінчувалися мізерні запаси їжі, а разом з ними згасали й останні надії на порятунок. І от у цей надкритичний момент Махно застосував вдалий тактичний маневр, за допомогою якого загону вдалося не лише вирватися з оточення, а й розгромити батальйон австрійців. Звістка про цю операцію блискавично рознеслася по всьому півдню України.

Махновці захопили таку кількість зброї, що її вистачило практично для всіх бажаючих стати до лав месників. Після цього загін Махна значно зріс. Селяни наочно переконалися, що "германця" можна бити, причому успішно.

Махно дещо інакше виклав історію присвоєння йому титулу "батька". За його словами, наприкінці вересня 1918 року австрійці і загони державної варти оточили загін в Дібрівському лісі, однак, не наважуючись заглиблюватись у лісові хащі, відкрили ураганний артилерійський вогонь. Махно з допомогою колишнього прапорщика Петренка вивів людей з-під обстрілу і несподіваним ударом визволив село. Наступ підтримали місцеві жителі, озброєні вилами, сокирами, кілками тощо. Дібрівчани зустрічали свого визволителя як героя. Сам Махно писав про це так:

"Настав вечір 1 жовтня. З незвичайним піднесенням я провів селянський мітинг, після якого наші ряди поповнилися удвоє.

З тих пір з села Дібрівки слова "батько Махно" передавались від уст до уст самими селянами. Звідси селяни, селянки, їх діти слово "батько" передавали з неочікуваною для мене самого повагою і любов'ю в усі села і селища країни. Воно ж підхоплювалося й всіма загонами. З тих пip довелось підписуватись на всіх відозвах і офіційних паперах замість Махно - батько Махно.

- Чи добре це? - задавав я іноді собі це питання. Але відповіді на нього не знаходив.

Мої друзі умовили мене, що так звикли називати мене в народі. Це заспокоїло мене".

Щоб помститись німцям-колоністам за спалену Дібрівку, Махно наказав знищити колонію Червоний кут. Але її мешканці, маючи зброю і спеціально обладнані бункери, дали належну відсіч партизанам. Тому, щоб не ризикувати бійцями, "батько" велів запалити усі будинки. Невдовзі колонія палала разом з її захисниками, які засіли у погрібниках, на горищах. Час від часу лунали вибухи прихованих в оселях набоїв і навіть снарядів.

Воюючи з колоністами та поміщиками, які під охороною австро-німецьких військ повернулися у свої колишні маєтки, Махно зіткнувся з проблемою, яку не знав, як і вирішити. Повертаючи селянам поміщицькі маєтки, млини, маслоробки, реманент тощо, він помітив, що ті бояться брати їх у своє розпорядження і вимагають знищувати, щоб не дісталося взагалі нікому. На запитання "батька", чи не шкода нищити добро, селяни дружньо відповідали: "Спочатку треба прогнати ворога, добути волю, а все зруйноване заново відбудуємо".

Махно вирішив винищити в Гуляйпільському районі усіх поміщиків разом з їх охороною, щоб назавжди ліквідувати саму можливість повернення колишніх хазяїв у свої помістя. "Чистка" околиць Гуляйполя супроводжувалась масовим знищенням представників панівних класів та їх посіпак. "Смерть! Смерть! - постійно вимагав від своїх повстанців і селян Махно. - Смерть за смерть кожного революціонера, смерть за кожну згвалтовану селянку повинна вражати кожного німецького і австрійського солдата та офіцера, гетьманського вартового чи куркульського сина, який сам зі зброєю в руках або наймав інших боротися проти революції".

Під гарячу руку повстанців нерідко попадали й попи, які намагалися вгамувати селян, припинити криваву вакханалію. Вони оголошувалися прибічниками і захисниками контрреволюціонерів і знищувалися. Махно навіть заохочував розправу над священнослужителями: по-перше, ліквідовувалися люди, які впродовж років впливали на уми й серця сільського населення, а отже, складали конкуренцію "батькові" у боротьбі за селянство; по-друге, мужик, котрий убивав попа, ставав вільним від своєрідного морального гальма, позбавлявся споконвічного страху перед Божим судом і після цього міг виконати вже будь-який кривавий наказ "в ім'я революції".

Махно викликав панічний страх не стільки в окупантів, скільки в прибічників гетьманської влади. Чутки про його жорстокість ходили найнеймовірніші. Управляючий канцелярією катеринославського губернського старости Уласс і його помічник Тименов щоденно приймали поміщиків, німців-колоністів, священників, старост, простих обивателів, які з жахом в очах і тремтінням у голосі розповідали про пережите, побачене, а ще більше - про почуте. Управляючий намагався записувати прикмети "отамана розбійників". Виходив досить неприємний портрет: маленький чоловічок на кривих ногах, у чорних окулярах (в нього були настільки божевільні очі, що селяни ще на початку революції попросили одягти чорні окуляри, бо його погляд викликав жах). Багато томів з докладними описами злочинів махновців склали представники гетьманської адміністрації.

...На станції Гуляйполе юрмилися біженці - поміщики з сім'ями, купці, фабрикати, колоністи, збиті з пантелику інтелігенти. Усі ці люди жадали одного - якнайшвидше залишити махновський район. Раптом серед строкатої товпи пасажирів з'явився робітник у чорних окулярах, який вільно прогулювався пероном серед австрійських офіцерів та чинів державної варти. Багато хто впізнав "батька", але видати не наважився. Наступного дня Махно з'явився на станції у вбранні сільської баби і, лузкаючи насіння, вештався по залах очікування. Зрозуміло, це не було виявом його нереалізованих акторських здібностей. Тут містився австрійський штаб, і Махно сам вирішив розвідати ситуацію і плани окупантів.

Загалом же розвідників та інформаторів у нього було вдосталь у кожному населеному пункті. Перебуваючи в будь-якому селі регіону, він міг не турбуватися, що ворог захопить його зненацька. Селянські застави у разі небезпеки відразу ж повідомляли про неї штаб повстанців. З розвідниками свого загону Махно був небагатослівний. Посилаючи когось на завдання, дружньо поплескував по плечу і чи то жартома, чи всерйоз говорив:

- Якщо не дізнаєшся - уб'ю.

Розвідник практично завжди діставав необхідні відомості.

У Олександрівську зібралися втікачі з усіх районів, охоплених махновським рухом. Вони вимагали від властей рішучих дій, але ті лише безсило розводили руками. 14 листопада 1918 року міський голова Дмитренко разом з повітовим старостою Клюшниковим, головою спілки домовласників Чайкою, заступником голови земської управи Матвєєвим та іншими представниками олександрівських властей вирішили просити захисту в Києві. Хтось у відчаї запропонував надіслати телеграму на три адреси - головнокомандуючому німецькими військами на Україні, голові Ради Міністрів та Всеукраїнському з'їздові хліборобів. Усі присутні підтримали цю ідею, і через годину в столицю полетіло таке послання: "Увесь повіт захоплений зграями розбійника Махна. Ріжуть, по-звірячому мордують. Населення повіту панічно тікає, переповнюючи місто, якому загрожує така ж доля. Допомоги нізвідки немає. Всі зусилля місцевої адміністрації, громадських організацій не приводять до бажаних результатів через відсутність на місцях військової сили. Агітація (Махна. - В. В.) має успіх, зважаючи на географічне розташування міста і повіту. Вкрай необхідна негайна присилка крупних військових сил усіх родів зброї". Під телеграмою поставили підписи усі "батьки міста", їх було стільки, що перелік посад і прізвищ зайняв майже стільки місця, скільки й сам текст.

У ті дні повідомлення такого роду та прохання вгамувати селян надходили до уряду Української держави нескінченним потоком. Проте голова Ради Міністрів усе ж знайшов час прочитати телеграму з Олександрівська і, підкресливши слова "зграями розбійника Махна", наклав резолюцію: "Копію надіслати МВС, просити надати допомогу".

На Україні в період гетьманщини і австро-німецької окупації діяло багато повстанських загонів. Державною вартою і кайзерівським командуванням вони іменувалися не інакше, як банди, і, як правило, властям було невідомо, хто їх очолював. Багато повстанських командирів приховували своє ім'я, просто боячись помсти з боку ворога, розправи з рідними та близькими, а то й односельчанами. Махно ж, будучи людиною безмірно честолюбною, надзвичайно хвалькуватою і такою, що скуштувала смак селянського проводиря у 1917 році, робив усе, щоб його ім'я не сходило з вуст як селян, так і ворогів. Нерідко він посилав різного роду ультиматуми властям, підписуючи їх своїм справжнім ім'ям. Були випадки, коли, зв'язуючись з вищими чинами державної варти, він представлявся: "Я батько Махно". Гетьманці боялися мстивого ватажка повстанців і, захоплюючи не раз Гуляйполе, не чіпали його рідних. Коли до їх рук потрапив брат Махна Савка, то разом з іншими повстанцями їх відправили до Олександрівська і посадили до в'язниці.

"Батько" був, насамперед, найавторитетнішим серед партизанських командирів. "Хоча стиль боротьби Махна нагадував методи інших селянських ватажків, - констатував американський історик П. Кенез, - він був більш сміливим, більш винахідливим за них. Використовуючи елемент раптовості, його загін з'являвся там, де його найменше чекали, а потім так блискавично зникав, що противник не встигав отямитись. Махно завоював любов і повагу з боку селян. Про нього складали легенди. Селяни вірили в те, що він уce чисто знає, і в те, що він непереможний".

Впевнений у своїх силах, Махно по телефону зв'язався з комендантом Олександрівська і в ультимативній формі зажадав звільнити арештованих, погрожуючи, що інакше повстанці розпочнуть наступ на повітовий центр і самі визволять товаришів. Комендант відповів, що в'язниця не в його підпорядкуванні і він нічого зробити не може. Махно цим задовольнився, оскільки думав, що комендант взагалі розмовляти з ним не захоче, а той навіть ніби вибачався перед "батьком" за те, що йому не під силу виконати його вимогу...

У вересні 1918 року загін Махна нараховував півтори тисячі повстанців, з яких лише четверта частина мала зброю. Вони й склали основну бойову одиницю, решта ж селян перебувала у резерві, щоб за першим закликом прийти на допомогу "батькові".

Тоді ж для керівництва революційним селянством було створено Штаб повстанських військ у складі Н. Махна, С. Каретникова та О. Марченка. Ф. Щусь і С. Лютий стали особистими ад'ютантами "батька", що прирівнювалося до високої командної посади.

Якщо влітку 1918 року в Гуляйпільському повіті існував один лише загін Махна, то на півдні - в Бердянському, Маріупольському, Мелітопольському та Юзівському повітах - діяли загони під проводом Білаша, Удовиченка, Хоменка, Гончаренка та інших селянських ватажків. Невдовзі під керівництвом В. Ф. Білаша вони були об'єднані в новоспасівський загін, який з боями пробився через щільні австрійські гарнізони до Царекостянтинівки. Тут він злився з військом Махна, значно примноживши його боєздатність. В особі Білаша, талановитої людини, до того ж дуже здібної до військової справи, "батько" дістав надійного сподвижника, в майбутньому начальника штабу, вмілого виконавця багатьох бойових планів.

Махно дещо змінив тактику боротьби. Головною його метою стало не знищення ворогів, як раніше, а досягнення перемоги над ними. Він видав наказ, згідно з яким жоден німець-колоніст, поміщик, офіцер варти не міг бути розстріляний ні повстанцями, ні селянами без "батьківського" на те "благословення". На кожен захоплений маєток, колонію, хутір накладалася контрибуція, у селян вилучалися коні, причому в тих, хто мав більше п'яти, безкоштовно. Крім того, сільське населення зобов'язане було надавати повстанцям тачанки, зброю, продовольство тощо. Селянство стійко переносило всі ці труднощі, сподіваючись на скоріше визволення від експлуатації з боку своїх смертельних ворогів - поміщиків, що повернулися разом з німцями і гетьманською владою.

Махно розумів: рано чи пізно австро-німецькі війська будуть вигнані з України, та й режим Скоропадського невдовзі зазнає краху, а на зміну їм прийдуть нові вороги селянства. Тому, коли в районі Приазов'я з'явилися війська Краснова і загони Добровольчої армії, "батько" закликав повстанців готуватись до боротьби з ними.

Успіхи окриляли Махна і його соратників. З глухих сіл вони перенесли бойові дії ближче до великих залізничних станцій, де концентрувалися значні сили австро-німецьких військ, ешелони із зброєю, боєприпасами, різним майном. Однак окупанти давали належну відсіч повстанцям. Дошкульних втрат зазнали махновці у листопаді 1918 року на станції Синельникове. При спробі захопити поїзд на станції Новогупалівці німці і гетьманці розбили кінну розвідку. Під Махном був убитий кінь, і серед населення повіту швидко поширилась чутка про смерть "батька". Кілька офіцерів були представлені до нагород за ліквідацію "невловимого розбійника". Місцеві власті зробили спробу розпочати переговори, але невдовзі, на превеликий для них жаль, дізналися, що Махно живий і ще з більшим запалом і енергією продовжує свою справу. З кожним днем він наганяв дедалі більший жах на обивателів. 16 листопада розпочалася страшенна паніка у Катеринославі. Хтось пустив чутку, що махновська банда - за 12 верст від міста. Гетьманські війська підняли на ноги державну варту й гайдамаків, вжили всіх заходів для захисту губернського центру. Два дні Катеринослав трясло, мов у лихоманці. "Махновські вершники на Казанській вулиці!" - волав який інтелігент, несучись на фаетоні. І за хвилину центр міста пустішав... Згодом, трохи заспокоївшись, мешканці Катеринослава залишали свої домівки і знову з'являлися на вулицях міста. Але на них чекала чергова приголомшуюча новина: Махно зі своїми бандитами захопив вокзал. Публіка знову розбігалася, торговці зачиняли лавки, двірники - залізні ворота, мешканці будинків, які стояли вздовж вулиць, - віконниці... З великими труднощами міським властям вдалося заспокоїти городян, але державна варта і війська залишалися напоготові.

Разом з окупантами на Україну прийшли січові стрільці - легіон у складі австрійських військ, сформований з українців, що мешкали в Галичині. Вони дислокувалися в Олександрівському повіті. Бійці та командири УСС прагнули підтримувати добрі стосунки з місцевим населенням, навіть намагалися проводити певну культурно-освітню роботу.

Усуси навіть відмовилися проводити каральну акцію в селі Добровеличківці, чим викликали величезне невдоволення австрійського командування.

Січові стрільці цікавилися Махном. Один з їхніх командирів, Роман Купчицький, згадував: "Між назвищами ватажків повстанських груп дедалі частіше й частіше виринало дивовижне: Батько Махно. Одні казали, що він звичайний собі головоріз, каторжник, що зібрав довкруг себе таку ж саму чесну компанію і нападає на всіх, у кого можна чим-небудь поживитися. Другі говорили, що він народний учитель, засланий за політику в Сибір, тепер вернувся і б'ється з ідеї. Сам він за переконанням анархіст і не визнає ніякої влади на Україні, байдуже, яка і чия вона. Треті впевняли, що він за фахом лікар і більшовик".

Що з стосується "батька", то він не шукав ніяких контактів з галичанами, не вважав їх своїми співвітчизниками і ставився до них, може, трохи краще, ніж до австріяків. Якось у полон до нього потрапило кілька січовиків, які заговорили вишуканою українською мовою. Махно наказав відпустити їх. Але попередив: якщо будуть боротися проти селян і робітників, то революційні повстанці вважатимуть їх своїми ворогами й нещадно каратимуть.

Восени 1918 року австро-німецьке командування кинуло проти повстанців значні сили. Загін Махна, неспроможний чинити серйозний опір регулярним частинам, кілька разів був оточений, дивом уникнувши повного розгрому.

Заради справедливості слід сказати, що Махно у той період не завжди був упевнений у собі як воєначальник. Часто охоплювали його сумніви. Адже, повторимо, він не служив в армії і не знав елементарних основ військової справи. Хоча командування свого часу гуляйпільською "чорною гвардією" й давало йому певні підстави сподіватися, що з подібного роду "військом" він справиться...

Правою рукою Махна в усіх сутичках з австро-німецькими окупантами був Щусь. Поруч з ним "батько" почувався впевнено, бо знав, що може покластися на колишнього матроса в будь-якій ситуації, вірив, що той не підведе. Без Щуся Махно починав панікувати. Так, 15 листопада 1918 року під час бою поблизу села Тимировка повстанці зазнали поразки, їх несподівано атакував загін мадяр. Це була дисциплінована, добре навчена частина, яка влучним вогнем змусила махновців стрімголов тікати за село.

- Учіться, учіться, синки, у цих відважних стрільців, як треба брати села у ворога!.. - кричав на ходу своїм бійцям "батько"...

Мадяри вбили багатьох повстанців, поранили Щуся, Каретникова й самого "батька". Паніка була настільки великою, а ситуація безвихідною, що деякі повстанці, щоб не потрапити в полон, почали стрілятися. Поруч з Махном застрелився партизан Лазаренко. "Батько" підхопив його револьвер і, побачивши, що зник його найближчий помічник Щусь, а решта бійців розбігається хто куди, буквально заціпенів на місці. Він з жахом спостерігав, як наближаються з багнетами наперевіс вороги. Це був кінець. І в цю останню хвилину, коли до скроні вже було приставлено револьвер і залишилося тільки натиснути курок, з-за повороту раптом вилетіла тачанка, і перебинтований Щусь, стріляючи на ходу по мадярах, встиг підібрати Махна і відвезти в безпечне місце...

У тому кровопролитному бою з 350 бійців загинуло 170, а решта на чолі з Махном та його тодішньою дружиною, дібрівською телефоністкою Тіною, втекла у степ. Повстанці звинувачували "батька" у загибелі загону, але він не падав духом. Адже хвиля селянських виступів зростала з кожним днем, і у будь-якому селі можна було одразу вдвічі, а то й утричі збільшити чисельність війська.

Поки Махно воював у рідному повіті, розширюючи сфери впливу, далеко за його межами відбувалися події, які згодом певною мірою вплинули на дальшу долю "батька" й навіть докорінно змінили її.

У листопаді 1918 року в Німеччині перемогла революція. 13 листопада ВЦВК і Раднарком РСФРР аналювали Брестський мирний договір, що дало змогу Радянській Росії відкрито подати українському народові суттєву допомогу у боротьбі проти австро-німецьких окупантів. З цією метою 17 листопада Реввійськрада Республіки у відповідальності з вказівками В. І. Леніна створила спеціальну групу військ курського напряму на чолі з В. О. Антоновим-Овсієнком. Основу її становили дві українські повстанські дивізії, сформовані в нейтральній зоні ще у вересні.

Отже, частина повстанських сил, які діяли, в основному, на півночі республіки, набагато раніше від махновців почала перетворюватися на регулярне військо.

20 листопада Тимчасовий робітничо-селянський уряд України звернувся до українського народу з маніфестом про повалення гетьмана і відновлення влади робітників та селян.

У цей же час, скориставшись крахом кайзерівських окупантів, активізували діяльність українські націоналістичні партії та рухи, які також брали участь у боротьбі проти іноземних загарбників і гетьманського режиму. 14 листопада вони створили Директорію на чолі з В. К. Винниченком і С. В. Петлюрою.

Махно поставився до Директорії однозначно негативно, як до контрреволюційної організації. Він вважав її спадкоємницею Центральної Ради, котра запросила на Україну австро-німецькі війська, а отже, й збиралася поневолити трудящих, ліквідувати революційні завоювання, реставрувати старі порядки.

Крім того, "батько" боявся, що прихід до влади Директорії заспокоїть селянство і воно почне залишати повстанське військо.

Тож, коли в листопаді 1918 року у селі Алєєво на сході місцеві вчителі з запалом розповідали про створення Директорії на чолі з Винниченком, Махно лише мовчки сидів, кусаючи губи, і з деяким подивом дивився на збуджений натовп. Раптом один з ораторів звернувся до нього:

- Яку позицію ви, батько Махно, із своїми революційно-повстанськими силами займете по відношенню до Української Директорії, на чолі якої, як вам тепер відомо, стала людина, що заслуговує не тільки на повагу, але й на довіру трудового народу?

Махно від несподіванки розгубився. На нього дивилися сотні селян і повстанців, для яких його думка мала вирішальне значення у визначенні відношення до нового уряду. Ковтаючи слова і запинаючись, він невпевнено почав говорити:

- Українським трудівникам мало коли щастило в історії їх боротьби. За їхніми спинами майже завжди діяли васали - якщо не польської шляхти, то російських царів, які зраджували їх. Я, певна річ, не знаю Винниченка особисто, але я знаю, що він соціаліст, причому соціаліст, який брав і бере участь у житті та боротьбі трудящих. Він мав і має соціалістичну віру, пафос відчуття і дії. Принаймні, я так зрозумів Винниченка. Однак, що стосується політичного довір'я до нього, то до цього ще далеко. Особливо зараз, коли трудовий народ, звільнившись від політичного рабства, прагне до корінної перебудови соціального життя, а багато хто з винниченків вели його зовсім до інших берегів... Я точно не обізнаний про те, яку роль грав Винниченко в справі укладення Українською Центральною Радою союзу з німецькими й австрійськими царями, союзу, що привів на Україну проти революції шістсоттисячну армію свідомих і несвідомих убивць, які шматують і топчуть ось уже близько шести-восьми місяців тіло української революції, які знищили вже десятки тисяч селян та робітників і продовжують вбивати по цей день...

Чим довше Махно говорив, тим більш розпалювався. Ніяковість як рукою зняло, і він під схвальні вигуки присутніх в голосом продовжував:

- Але я знаю, що Петлюра, військовий міністр колишньої Української Центральної Ради, під час нашестя цих орд на Україну йшов у авангарді з гайдамацькими бандами дико розправляючись з кожним революційно мислячим селянином і робітником. І я знаю, що тепер Винниченко рука об руку з цим самим Петлюрою створює на Україні новий уряд. Де ж - я вас, товариші, запитаю, - в революційних українських селах і містах знайдуться серед трударів такі дурні, які б повірили в "соціалізм" цього петлюрівсько-винниченківського українського уряду або "Української Директорії", як вона себе величає?..

Аудиторія схвально загула, і Махно уже відверто заявив:

- Ось чому я не думаю, що революційно-повстанський рух під моїм керівництвом не зможе знайти спільну мову з цією Українською Директорією..

А далі "батько", по суті, закликав селянство до боротьби з новою владою на Україні.

- Української Директорії ми визнавати не будемо, і - стискаючи кулаки, кричав він. - І якщо перед лицем більш небезпечних контрреволюційних сил на Україні ми і не будемо зараз вести збройну боротьбу проти Директорії, то ми будемо дні і ночі недосипати, будемо самим серйозним чином готуватися до цієї боротьби проти Директорії.

27 листопада повстанське військо вступило в Гуляйполе: Нестор був в ореолі переможця. Ще й, до того ж, на нього чекала приємна звістка: брата Савку та ще кількох соратників випущено з Олександрівської в'язниці.

Через два дні Махно видав наказ, яким оголосив початок загального походу проти буржуазії. Цікаво, що у цьому документі "він" називав себе лівим есером. Тоді ж було створено військово-революційний штаб у складі Махна (командуючого військом), Білаша (начштабу), лівого комуніста Херсонського, лівого есера Миргородського та анархіста Горєва. Склад штабу переконливо свідчив про те, що у той час Махно не орієнтувався на жодну з існуючих партій, а, навпаки, прагнув використати їх боротьбу для зміцнення своїх позицій і досягнення своїх цілей.

У листопаді 1918 року преса відводила Махнові цілі полоси. Так, катеринославська газета "Приднепровский край" опублікувала величезну статтю "Походження Махна". Розповідаючи про минуле грізного селянського ватажка, вона повідомляла, що про Махна вперше заговорили ще у 1905 році, коли він на чолі банди анархістів робив грабіжницькі наскоки на економії Олександрівського повіту, за що й був засуджений на 20 років каторги. Повернувшись до Гуляйполя під час правління Корейського, колишній бандитський отаман народним комісаром освіти, а пізніше наркомом військових справ. З 13 жовтня 1918 року, повідомляла газета, Махно розпочав боротьбу проти австрійців. Кореспондент детально описав криваві злочини бандитів, особливо в період 10 по 15 листопада. Махновці забили кілька десятків колоністів, волосних писарів, заможних селян, євреїв. Багатьох з них власноручно розстріляв Махно. За цей час "батько" зі своїми повстанцями пограбували кілька поїздів і повернулися до Гуляйполя, везучи за собою 200 підвод різного майна.

25 листопада Махно підписав відозву Гуляипільського військово-революційного штабу до населення, у якій наказав під страхом розстрілу припинити пияцтво і гульки. Судячи з повідомлень преси, "батька" з цього дня ніби підмінили. Того ж дня повстанці захопили залізничні станції Пологи і Новокарлівку, відібравши у касира виручку. Але гроші собі не взяли, а, оформивши відповідний документ про конфіскацію 55 580 карбованців 96 копійок, почали чекати "батька". Тоді ж було "до особливого розпорядження" затримано пасажирські поїзди, що їхали з Бердянська. Але Махно, який прибув наступного дня, здивував усіх: він дав вказівку всі гроші повернути касиру і поновити рух пасажирських поїздів, до того ж заявив, що більше не втручатиметься у роботу залізниці.

Листопад-грудень 1918 року були відзначені найбільшими воєнними успіхами махновців. На той час окупанти припинили вже активну боротьбу проти повстанців і лише відбивали їхні напади.

Дізнавшись від розвідників, що на одній із колій стоїть німецький ешелон з награбованим добром, "батько" розпорядився сформувати з кількох товарних вагонів поїзд. Розмістивши в них повстанців, він вскочив у кабіну машиніста, наказав під'їхати до ешелону і зупинитися поруч з ним. Німецькі вартові не звернули на новоприбулий поїзд ніякої уваги. Скориставшись з цього, махновці обеззброїли їх і зненацька захопили ешелон. Частину здобутих трофеїв роздали місцевому населенню, а основну масу доставили в Гуляйполе. Німецьких солдат Махно наказав відпустити, видавши на вагон по три гвинтівки.

- Їдьте додому робити революцію, - побажав "батько" кайзерівцям.

У першій декаді грудня махновці без бою зайняли Пологи, Чапліне, Волноваху, згодом - Царекостянтинівку.

У цей період Директорія шукала союзу з Антантою, і, щоби виправдати перед громадськістю свої дії, преса не шкодувала чорної фарби, описуючи кривавий розгул махновщини на півдні України, запевняючи обивателя, що ліквідувати "вбивцю, якого не бачив світ", спроможні лише війська Антанти. Так, 27 листопада катеринославська газета "Слово" відверто писала: "Щоденно до нас у редакцію приходять люди з божевільними очима, з тремтінням у голосі - біженці з тих місць та з інших повітів губернії. Вони розповідають про те, що бачили і пережили, і питають: "Чому ніхто на застосовує ніяких заходів для викоренення цієї кривавої пугачовщини? Де у вас тут влада? Хто влада?" І ось ми те ж саме питаємо: де у нас влада? хто у нас влада?

Ця пугачовщина почалася тоді, коли губернська гетьманська влада була самостійною, коли до її послуг були ще не революціонізовані німецькі сили. Нічого ця влада не зробила не тому, що не могла, а тому, що не хотіла, від недбальства й лінощів.

Пугачовщина розростається й набирає неймовірних розмірів не лише в повітах, а й у містах, уже при новій демократичній владі. Чому ж демократична влада нічого не вживає проти махновщини? Чому не хотять використати німецьку силу, що продовжує залишатися тут? Її слід застосувати для встановлення порядку.

Але якщо цього не можуть ні гетьманська, ні демократична влада, то хто ж це зробить? Очевидно, це можуть здійснити лише союзники. То ж не дорікайте тим, хто з неприхованою радістю чекає союзників, бо їм немає на кого більше сподіватись".

Судячи з спогадів В. Винниченка, керівники Директорії не мали чіткого уявлення про Махна і кінцеву мету його боротьби. "Неможливо з певністю сказати нічого, - писав голова Директорії, - навіть про таку відому постать у повстанському рухові, як Махно. З оповідань одних - він ідейний анархіст, свідомий українець, з романтичним устроєм свого війська, на зразок запорозького; з оповідань других - це просто бандит, безпринципний, антиукраїнець".

Враховуючи досить високу боєздатність армії "батька", "головний отаман" військ Директорії Петлюра розпочав з ним переговори про спільні дії. 15 грудня було підписано угоду, згідно з якою Петлюра мав забезпечувати його зброєю, боєприпасами, продовольством, а Махно дозволив проводити мобілізацію селян Гуляйпільського повіту до армії Директорії. Однак цей альянс існував лише кілька днів, надалі Махно вів активну боротьбу з петлюрівцями, її хід у 20-х числах грудня 1918 року детально описав у автобіографічному романі "Третя рота" учасник тих подій відомий український поет Володимир Сосюра.

У грудні робітники та селяни Катеринославщини активізували боротьбу проти петлюрівців, які намагалися поширити владу Директорії на всю губернію. Значна ж частина губернії перебувала під контролем повстанців, діями переважної більшості яких керував губвійськревком, створений більшовицьким комітетом.

У той час Катеринослав неначе уособлював собою політичну карту України. Район Чечелівки був у руках більшовиків, територію від вокзалу до пошти контролювали петлюрівці, а в центральній частині дислокувалися війська 8-го білогвардійського корпусу. Крім того, у місті знаходились німецькі частини, які оголосили нейтралітет. Невдовзі петлюрівці активізували свої дії і захопили Катеринослав, вигнавши звідти війська політичних противників.

Катеринославська організація КП(б)У поставила за мету визволити місто від військ Директорії, але сил у більшовиків бракувало, тому вони звернулися по допомогу до Махна, який перебував поблизу губернського центру. "Батько" погодився, оскільки плекав надію дістати у катеринославських арсеналах зброю, боєприпаси, а також продовольство. До того ж йому було запропоновано, очевидно, з тактичних міркувань, посаду головнокомандуючого. Це можна пояснити тим, що за тих умов більшовики не мали можливості забезпечити нормальне життя такого великого промислового центру, як Катеринослав, що неминуче підірвало б їх авторитет у масах. Тож розв'язання цих життєво необхідних завдань було покладено на Махна. Та й серед членів обкому КП(б)У не було особи, яка б користувалася такою популярністю, як "батько".

Але перед тим як обійняти посаду головнокомандуючого, Махно зажадав від більшовиків публічного вибачення за те, що їх преса називала його особисто і повстанців бандитами. Катеринославська газета "Звезда" надрукувала відповідь, у якій говорилося: "Ми називали Вас "бандитом", оскільки Ви не приєднали Вашу діяльність до загальнореволюційного руху. Далі в газеті сказано лише про "бандитську популярність", але не безпосередньо про Вас, як про бандита. Вважаємо, що вибачатися нам ні в чому". Махно задовольнився таким поясненням.

А тим часом по Катеринославу гуляли чутки, одна жахливіша за іншу. Обивателі говорили про наближення махновців до міста, що "батько" вимагає від петлюрівців впустити його військо лише на три дні в Катеринослав, щоб установити анархо-комуністичний лад і відібрати усе в багатих і віддати бідним...

Увечері 26 грудня до Нижньодніпровська, де були зосереджені повстанські війська, прибув сам "батько" зі своїм загоном - 100 кавалеристів на чолі зі Щусем і 400 піхотинців під командуванням Калашникова з 6 кулеметами. О 22-й годині розпочалася нарада командного складу частин, що мали брати участь у наступі на Катеринослав. Всю ніч тривало обговорення майбутніх бойових дій. Найбільшу турботу повстанців викликала значна кількість сил противника - близько 40 тисяч піхоти, понад 250 кулеметів, 3 легких батареї, 3 бронепоїзди, 2 автоброньовики і т. п. Стало також відомо, що командир однієї з петлюрівських батарей, Мартиненко, заявив про перехід на бік повстанців. Зваживши всі ці обставини, командири повстанських загонів вирішили наступати на місто. Велику надію вони покладали і на селянство навколишніх місцевостей, яке вважали своїм надійним резервом.

О 4.30 ранку 27 грудня нараду було оголошено закритою. Махно пішов відпочивати, доручивши здійснення плану захоплення вокзалу загонові під командуванням Тесленка.

Наступ вирішили розпочати о шостій ранку. Найнебезпечнішою ділянкою вважався міст через Дніпро, який охороняли кулеметники. Тому повстанці застосували тут військову хитрість: попереду пустили товарний поїзд без машиніста, який складався з порожніх вагонів, а за ним повільно рухався бронепоїзд, де причаїлася група бійців, озброєних гранатами й кулеметами. Петлюрівська охорона безперешкодно пропустила товарняк, здивовано вдивляючись в розкриті двері порожніх вагонів. У цей час десант з бронепоїзда, що йшов слідом, закидав вартових гранатами і відкрив ураганний вогонь по артилерійських позиціях петлюрівців. На пероні почалася жахлива паніка. Миттєво поширилася чутка, що на місто наступає Махно на чолі 5-тисячного війська. Як тільки повстанці з'явилися на вокзалі, батарея Мартиненка підняла білий прапор і перейшла на їхній бік.

Після захоплення мосту і вокзалу до міста прибув ешелон махновської піхоти під командуванням Калашникова. Однак, замість того щоб продовжувати наступ і закріплювати досягнутий успіх, вони кинулися до залишеної петлюрівцями зброї і почали вантажити гвинтівки, кулемети й боєприпаси у вагони. Здійсненню розробленого плану загрожував провал. Між тим повстанські загони, залишивши станцію на махновців, рушили в глиб міста. Почалися запеклі вуличні бої. Але головнокомандуючий не поспішив до місця бою, на кілька годин кинувши війська напризволяще. Лише о 9-й ранку Махно прибув на вокзал. Йому одразу ж доповіли, що повстанці, які звикли вести бойові дії лише на відкритій місцевості, раз у раз потрапляють у влаштовані ворогом пастки. Причаївшись у будинках, на горищах і в підвалах, петлюрівці пропускали їх уперед, а тоді розстрілювали у спину. Проти повстанців виступили офіцери, юнкери, гімназисти. Бій точився буквально за кожний будинок, за кожний квартал. Серед наступаючих з'явилося багато поранених.

У цій ситуації Махно не знайшов нічого кращого, ніж відкрити ураганний вогонь по місту із захоплених гармат. Він сам, по-дитячому захопившись, стріляв з гармати. Неясно, куди саме цілив "батько", але чимало будинків дістали пробоїни. У будинок духовної семінарії, наприклад, потрапило 18 снарядів. Гармата була не закріплена і після кожного пострілу під збуджені вигуки головнокомандуючого відкочувалася далеко назад. Втім Махно, який не мав елементарного уявлення про прийоми артилерійської стрільби, вважав це нормальним явищем...

Трохи оговтавшись, петлюрівці перейши у контрнаступ і потіснили повстанські війська. 28 грудня Махно приступив до реалізації своєї головної мети. Він наказав вантажити гармати і спорядження, а практично - все, що потрапляло під руки, - в ешелони і відправляти до Гуляйполя. Трофейну зброю одержали й гуляйпільські селяни.

29 грудня військово-революційний комітет Катеринославської губернії призначив 11 комісарів, на яких покладалося завдання відновлення нормального життя у місті. Комітет затвердив Махна головнокомандуючим радянської революційної робітничо-селянської армії Катеринославського району.

В понеділок 30 грудня місто вже повністю контролювалося повстанцями. Протягом усієї "громадянської війни в місті", як назвали цей період катеринославські обивателі, махновці займалися розбоєм. Під приводом пошуків петлюрівців та їх спільників, що стріляли з вікон будинків, вони вдиралися до квартир і безжалісно їх грабували. Махновці відмовилися від пропозиції ревкому забезпечувати їх усім необхідним, висунувши гасло "Від кожного - за здібностями, кожному - за потребою".

Здібності ж махновців, як влучно підмітив анархіст Рощин, виявлялися у великих потребах, їхні безчинства викликали численні нарікання катеринославців.

Махно, який ще кілька днів назад у відповідь на скарги своїх "хлопців" про те, що вони легко вдягнені, заявляв: "Переодягнетесь в місті", 31 грудня змушений був випустити відозву, в якій говорилося:

"При зайнятті міста Катеринослава славними партизанськими революційними військами у багатьох частинах міста посилилися грабунки, розбій і насильства. Твориться ця вакханалія в силу певних соціальних причин (або це чорне діло коїться контрреволюційними елементами з метою провокації). В усякому разі, це робиться ім'ям славних партизанів-махновців, що борються за незалежність, щасливе життя всього пролетаріату і трудового селянства.

Щоб запобігти цьому розгулові паскудства, що чинять безчесні люди, які ганьблять всіх чесних революціонерів, незадоволені світлими завоюваннями революційного народу, я ім'ям партизанів усіх полків оголошую, що всілякі грабунки, розбої чи насильства ні в якому разі допускатись не будуть у даний момент моєї відповідальності перед революцією і будуть мною припинятися у корені. Кожен злочинець, який вчинив злочин взагалі і, особливо, під ім'ям махновців або інших революційних загонів, що творять революцію під розумінням відновлення радянського ладу, буде нещадно розстрілюватися, про що оголошую всім громадянам, закликаючи їх також боротися з цим злом, підриваючим в корені не тільки завоювання революції, але і взагалі життя чесного трудівника.

Головнокомандуючий батько Махно".

Але цей документ практично не вплинув на мародерів, які розцінили його так: "Грабуй, але на очі батькові не потрапляй". Цим принципом махновці керувалися аж до свого остаточного розгрому в 1921 році. Щоправда, у ряді випадків "батько" привселюдно особисто розстрілював мародерів, грабіжників і гвалтівників, які потрапляли йому під гарячу руку, чим примножував свій моральний капітал і зміцнював популярність захисника селянських мас.

Члени ревкому робили спроби перешкодити вивезенню до Гуляйполя зброї і награбованого майна, але вжити суворих заходів не наважилися. Вже тоді Махно зрозумів, що в умовах громадянської війни, в якій брало участь багато сторін, мало хто ризикне вести боротьбу з його військом. Поступово у "батька" міцніла впевненість у вседозволеності й безкарності.

Між тим впертий опір петлюрівців у Катеринославі означав, що вони сподівались на якусь допомогу. Однак головнокомандуючий не звернув на це ніякої уваги. Замість переслідування ворога і його остаточного розгрому Махно почав вимагати однакового представництва у ревкомі більшовиків, махновців та есерів, з якими уклав союз. Робив це виключно для задоволення власних амбіцій, бо знав, що не сьогодні-завтра повернеться зі своїм військом до Гуляйполя.

В цілому ж звиклий вже до легких перемог Нестор вирішив, що справу зроблено. Коли йому доповіли, що петлюрівці концентрують свої сили неподалік міста і до них йде підмога з Верхньодніпровська, Махно заявив, "що вони духу нашого бояться, ніхто не прийде", і не вжив для оборони Катеринослава ніяких заходів.

Розгул махновщини змусив ревком утримувати свої повстанські загони поза містом, щоб не піддавати їх згубному впливу. Це значно ослабило сили захисників Катеринослава. І коли 31 грудня петлюрівські війська під командуванням Самокиша перейшли у наступ, вони легко розгромили махновців і революційні загони. Кинувши своє військо, головнокомандуючий разом із Щусем утікли за Дніпро.

Мешканців Катеринослава такий перебіг подій не здивував. Вони швидко знайшли просте пояснення. У місті поширилася плітка про те, що начебто у молоді роки Махно вбив свого брата, за що був засуджений на довічну каторгу. Вийшовши після революції з ув'язнення і ставши ватажком банди головорізів, він вирішив помститися своїм суддям. Для цього на кілька днів захопив Катеринослав і розстріляв прокурора окружного суду Авер'янова, який виступав обвинувачем на суді про братовбивство. Після цих розповідей, яким багато хто вірив, фігура Махна виглядала в очах обивателей ще більш кривавою і зловісною.

Бої за Катеринослав переконливо довели, що Махно здатний застосовувати лише тактику партизанських дій і не вміє керувати великими об'єднаними силами, успішно вирішувати воєнно-стратегічні та оперативні питання. До того ж він так і не зумів впровадити сувору дисципліну, хоч інколи й пробував це робити.

Розгром під Катеринославом гнітюче вплинув на Махна. Всю вину за це він вирішив звалити на більшовиків. На станції Синельникове Махно захопив штабний поїзд і всю дорогу, як свідчив пізніше провідник, "лаяв більшовиків і говорив, що треба до біса порозганяти всі більшовицькі штаби, тоді повстанці будуть з нами". Можливо, тоді "батько" вперше (хоча й досить сумбурно) висловив ідею, яку часто намагався згодом втілити в життя в ході громадянської війни будь-яким чином (насамперед за допомогою демагогічних розпатякувань про революційну боротьбу махновців, а також різноманітних обіцянок) залучати на свій бік червоноармійські загони.

Водночас Махно зробив певні висновки з того, що трапилося. Зокрема, зрозумів, що в умовах протиборства двох великих сил найкраще залишатися самостійною "третьою силою". Наприклад, ставши на бік більшовиків, що відповідало тоді інтересам переважної більшості селянства, можна було диктувати свої умови й проводити незалежну політитку, оскільки в обстановці жорстокої боротьби з контрреволюцією у останніх не вистачить сил, щоб його приборкати.

5 січня 1919 року Махно повернувся до Гуляйполя із загоном, що налічував 200 чоловік. На запитання Чубенка, де решта бійців, "батько" крізь зуби процідив: "У Дніпрі"

Репутація Махна серед повстанців дещо похитнулася, йому потрібна була нова перемога, щоб підняти бойовий дух свого війська. Якраз на той час надійшло повідомлення, що жителі німецької колонії Блюменталь виступили проти махновців. "Батько" вирішив негайно розправитися з бунтівниками і 9 січня розпочав наступ на колоністів. Але ті вчасно підготувалися до оборони і відбили напад. Зазнавши чергової поразки, Махно розлютився і влаштував на станції Ореховській криваву розправу над кількома місцевими жителями, оголошеними "розвідниками з колонії Блюменталь".

З перших днів існування махновщини їй була властива невиправдана жорстокість, а іноді навіть вандалізм. Надмірна хитрість Махна часто-густо приводила до невиправданих розправ над ні в чому не винними жителями. Махно посилено укорінював у своєму оточенні культ страху. Страх, вважав він, робить людину піддатливішою і покірливішою, обережнішою, зрештою, допомагає їй вижити в екстремальних умовах.

Однак низькі моральні якості, одверто садистські нахили багатьох підручних Махна часом викликали шалений гнів "батька". Намагаючись припинити криваву вакханалію, він хапався за зброю, щоб розправитися з підлеглими, але був змушений охолоджувати свій запал, коли якийсь командир нагадував йому про криваві розправи, учасником яких був сам Махно. Так, одного разу "батько" наказав Щусю зібрати контрибуцію з колоністів, котрі мешкали на околицях Гуляйполя, в розмірі 50 тисяч карбованців. Одержавши необхідну суму, Щусь без будь-яких підстав розстріляв 8 чоловік. Через деякий час криваву акцію було повторено. В результаті Щусь приніс Махнові сто тисяч і чотирнадцять пар чобіт, знятих з убитих. "Батько" розлютився, але Щусь спокійно нагадав йому конкретний випадок - спалення живцем у паровозній топці священика.

У повсякденному житті Махно поводився зі своїми командирами, як з прислугою. Будучи напідпитку чи розгніваним, міг будь-кого з них вдарити, образити, хлюпнути в обличчя самогоном чи стьобнути нагайкою. Люди, котрі фізично були значно сильнішими за нього і могли легко урезонити "батька", коли той напивався до нестями, терпіли його знущання й образи тільки тому, що щиро вважали талановитим воєначальником. Махно, зазначав В. Білаш, "мав як особистість великий вплив у нашому колі. Особливо цінили його як адміністратора, його повстанці боялися і корилися, а це в армії дуже важливо і корисно".

Найулюбленішою для Махна формою спілкування з народом були селянські весілля. "Махно, - згадував П. Аршинов, - завжди знаходив з півгодини-годину часу, щоб побувати на селянському весіллі, куди молоді запрошували його за 2-3 тижні. З селянами він підтримував колишні мужицькі стосунки, був уважним до них і жив загалом тим же простим життям, що й вони". Справді, Махно ділив з односельцями і радість, і горе. Коли окупанти спалили його будинок, а потім, висадивши в повітря стіни, зрівняли оселю із землею, "батько" жив, як і решта погорільців. "У даний момент, - писала газета "Известия", - сім'я Махна знайшла притулок у тісній хаті старшого брата. Махно міг би реквізувати найкращий будинок у багатому Гуляйполі для своєї сім'ї. Але він цього не робить, не бажаючи, щоб хто-небудь мав право сказати, що він використав владу для власного зиску".

Та, звичайно, всього цього було замало, щоб протягом тривалого часу виглядати в очах селянських мас героєм, невтомним борцем за народне щастя. Добре розуміючи це, Махно нерідко відібране у багатіїв майно роздавав бідним, а згодом привчив селян до того, що вони регулярно одержували залишки від воєнних трофеїв махновців, беручи участь у пограбуванні захоплених міст, поміщицьких маєтків, пасажирських поїздів, військових ешелонів тощо.

Партизанські армії на Україні, зазначив М. О. Скрипник, об'єднувала не стільки військова дисципліна, скільки особиста симпатія до своїх командирів, до того чи іншого "батька". Тому велика популярність серед селянства дала можливість Махнові створити найбільш численну й найсильнішу повстанську армію.

Наприкінці 1918 - на початку 1919 року махновщина не вкладалася у звичні для того часу рамки класової боротьби. Тому різні партії прагнули бачити в ній відображення якогось історичного явища, характерного для минулих століть. Наприклад, О. М. Коллонтай проводила паралель між махновщиною і запорозькими козаками; українські боротьбисти схильні були порівнювати махновський рух з пугачовщиною.

Справді, махновщина була генетично пов'язана з українським козацтвом, однак Махно узяв на озброєння від своїх славних предків лише ідеї високої любові до особистої свободи, мужність, молодецтво, заразливу веселість й неповторний гумор, готовність бути оборонцями порівняно невеликого Гуляйпільського району. Про незалежність же й суверенітет всієї Уквін не думав, і взагалі національні питання його не цікавили. Це пояснюється, насамперед, багатонаціональним складом населення півдня України, де махновці користувалися великою підтримкою селянства. Перебуваючи у зеніті слави й успіхів, "батько" мріяв створити на півдні власну державу "Махновію", можливо, беручи за зразок Січ. Намагаючись знайти аналоги своєму рухові, Махно спочатку вбачав його коріння у запорожців, але, почавши боротьбу з гетьманом, а потім з отаманом Петлюрою, які також шукали свої витоки в українському козацтві, дедалі частіше став говорити про селянські війни, мріяв про те, щоб стати в один ряд з такими ватажками селянських мас, як Разін і Пугачов.

На початку січня 1919 року, коли військо Махна зазнало кількох відчутних невдач на полі бою, "батько" був змушений серйозно замислитися над тим, як захистити Гуляйпільський район не лише від петлюрівців, а й від білогвардійців, які розпочали наступ на півдні України. Тоді він не знав і навіть не підозрював про існування барона Нолькена. А той цікавився і збирав відомості про селянського "батька". Почав він цю скрупульозну роботу ще тоді, коли Махно воював з австро-німецько-угорськими загарбниками та гайдамаками, але особливо пильно став придивлятися до Махна наприкінці 1918 року, коли між повстанцями і білогвардійцями почали виникати збройні сутички. Барон, який був представником Добровольчої армії при союзному командуванні в Криму, розумів, що коли почнеться наступ Денікіна на Україну, то першим з ким доведеться схрестити зброю, буде Махно. 22 грудня 1918 року Нолькену доповіли, що з Керчі в Бердянськ направлено артилерію для посилення частин, які ведуть сутички з махновцями, а наступного дня барон з задоволенням дізнався, що Махно зазнав поразки від німецьких колоністів. З січня 1919 року він зробив запис: "Документально встановлено зв'язок Махна з більшовиками", маючи, очевидно, на увазі участь "батька" в штурмі Катеринослава.

У цей період на Україні відбувалися важливі події. 1 січня повстали робітники Харкова, які наступного дня при підтримці військ, що підійшли з півночі, відновили в місті радянську владу. До Харкова переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

4 січня 1919 року на базі Групи військ курського напряму було створено Український фронт під командуванням В. О. Антонова-Овсієнка. Перед ним постало завдання: розгромити війська Директорії на Україні і, якщо буде така потреба, спробувати відбити наступ збройних сил Антанти, які розпочали інтервенцію на півдні України.

Після визволення Харкова новостворена Група військ харківського напряму діяла на південному сході, а Група військ, якою командував П. Ю. Дибенко, наступала на Катеринослав - Лозову.

Події на півдні викликали велике занепокоєння селянства, яке розуміло, що з приходом білогвардійців будуть відновлені дореволюційні порядки, зокрема земля знову перейде до поміщиків. Тому районний з'їзд, який відбувся 23 січня 1919 року v селі Велика Михайлівка, відбиваючи волю переважної більшості селян, закликав підтримувати Махна, оголосив петлюрівщину та білогвардійщину головною небезпекою і прийняв рішення повернути з армій Петлюри і Май-Маєвського своїх земляків, які були силоміць мобілізовані на фронт. Було вирішено також створити місцеву Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. Всім військам, які брали участь у бойових діях на Україні, пропонувалося об'єднатися під гаслом "Усі на шлях революції за владу трудового народу". До Гуляйпільського району рвалися білогвардійці. Вони наступали з трьох сторін: з боку Волновахи, Великого Токмака та Орехова. "Батько" воював на два фронти: і з петлюрівцями, і з білогвардійцями. Йому доповіли, що Куриленко вступив у переговори з отаманом 1-го Хортицького українського куреня Чайковським і настійно просить артилерію і кулемети, щоб обеззброїти петлюрівців. Але стурбований наступом Добровольчої армії Махно не захотів вплутуватися у цю аферу. Він дав вказівку Петренкові взяти Гришино, що той і зробив, а Каретникову - оволодіти станцією Синельниково. Тут махновці захопили великі трофеї - 280 тисяч патронів. Однак загін Каретникова змушений був залишити станцію і йти на допомогу Гуляйполю, на яке наступали білогвардійці.

У цей скрутний час Махно зібрав командирів на нараду. Вони одразу ж помітили, що обличчя їх проводиря потемніло й змарніло, повіки почервоніли від безсоння, він дуже збуджений і щохвилини готовий зірватися на крик. Та все ж таки "батько" зумів угамувати нерви і виклав свій план: чинити належний опір "контрі", щоб затримати білогвардійців якомога далі від Гуляйполя до приходу червоних військ, а якщо вдасться, то змусити ворога звернути вліво та вправо - подалі від їх району. Було ухвалено провести мобілізацію селян.

Коли командири роз'їхалися, Махно і Чубенко вийшли на шлях, яким рухалися на Пологи махновські загони. Картина була невтішною. Відлига переварила землю на суцільну непролазну кашу, коні вибивалися із сил, піхота пленталась, ледь пересуваючи ноги. На Чубенка це справило гнітюче враження. Махно, навпаки, якось пожвавішав.

- Отак і кадети пересуваються, по версті за день. Тільки їм ще тяжче, адже офіцери звикли до панського комфорту, а чеченці та інші бусурмани взагалі холоду і снігу бояться, - весело підморгнув він. - Поки дійдуть сюди, то й воювати не буде ні сил, ні охоти.

- З такою швидкістю, - погодився Чубенко, - вони не скоро тут з'являться.

Розмову перервав телефоніст, який, вискочивши з хати, невідомо кому прокричав: "Пологи викликають!"

Чубенко побіг до телефону, а Махно повільно поплентався за ним, підгилюючи поперед себе грудку криги...

Коли "батько" увійшов до приміщення, Чубенко був блідий як стіна і мовчав, міцно притискуючи телефонну трубку до вуха.

- Що там? - стиха запитав Махно.

Чубенко відповів чомусь пошепки:

- У Пологах білі. Поручик Малиновський вимагає негайно здати Гуляйполе.

- Що?! - диким голосом прокричав Махно, вириваючи трубку з тремтячих рук свого ад'ютанта.

"Батько" відповів білогвардійському офіцерові набагато колоритніше, ніж запорозькі козаки турецькому султанові. Він настільки розпалився і розійшовся, що з хати повискакували усі штабні працівники - потрапивши під гарячу руку "батьківського" гніву, можна було і з життям розпрощатися...

Махно негайно послав Чубенка на станцію Гуляйполе для організації оборони і наказав розібрати залізницю, засипавши її шістьма вагонами піску, що стояли в тупику. Невдовзі від Чубенка прискакав посланець і повідомив, що на станцію розпочали наступ 500 козаків при підтримці 300 піхотинців, і Чубенкові нічого не залишалося, як майже без бою здати станцію і відійти на 18 верст північніше до станції Гайчур.

До ранку лютував "батько", пробігавши добрий десяток верст по просторій селянській світлиці і клянучи усіх, кого тільки можна, але найбільш - білогвардійських генералів та офіцерів. Вгамувався він так же раптово, як і впав у гнів.

Десь опівночі йому доповіли, що війська Дибенка зайняли Синельникове. Підбігши до пошарпаної карти, що лежала на краю стола, Махно ткнув пальцем в "Гуляйполе" та "Пологи", а потім в "Синельникове" та "Гришине". Проте і без карти він знав, що білі все ж таки ближче до Гуляйполя, ніж червоні, але надія на врятування зажевріла...

- Триматися до останнього патрона, - віддав він наказ, - і ні на крок вперед не пускати білогвардійців.

У цей час Чубенко на чолі 500 повстанців повів наступ на станцію Гуляйполе. Невдовзі туди ж рушив із своїм загоном Махно. Після нетривалого, але жаркого бою махновці одержали перемогу. Поки повстанці переслідували відступаючого ворога, "батько" встиг послати гінця до Гришина з наказом Петренку йти на захист Гуляйполя. А Чубенкові прямо-таки по-спартанськи наказав:

- Гайда до Синельникова!

Той з півслова зрозумів завдання. Наступного дня він вже сидів у вагоні Дибенка і розповідав про Махна, про його військо, яке нараховує до 4 тисяч бійців, про боротьбу махновців з петлюрівцями, білогвардійцями та їхніми прихильниками серед колоністів, про скрутне становище з боєприпасами і зброєю... Дибенко без особливих вагань виділив для махновського війська 500 тисяч патронів, бронепоїзд і пообіцяв невдовзі направити на допомогу гуляйпільцям 3-й Павлоградський полк.

Коли Чубенко повернувся до Гуляйполя з цими втішними новинами, Махно відразу ж наказав наступати на Пологи. "Батько" виявив у цьому бою неабияку особисту мужність і відвагу. По коліно в снігу він йшов у перших лавах наступаючих, підбадьорюючи їх жартами і міцними словечками, особливо тоді, коли шквальний кулеметний вогонь змушував повстанців падати в липку, перемішану з почорнілим снігом грязюку. Пологи були здобуті гуляйпільцями. Махно прямо-таки сяяв. Особливо його радувало те, що білогвардійці не встигли захопити з собою бронепоїзд, який став здобиччю махновців. "Батько" довго ходив навколо металевого велетня, час від часу повторюючи:

- Ось тепер можна і Дибенка запросити. Буде що йому показати...

У січні 1919 року Махно пережив особисту трагедію. Одного разу, коли його не було в Гуляйполі, в село увірвались білокозаки. Вони пронеслись головною вулицею, шукаючи хату Махна. Троє під'їхало до оселі старшого брата - 52-річного Карпа.

- Де Махно?

- Я - Карпо Іванович Махно, - спокійно відповів, виходячи з хати, літній чоловік.

У присутності жінки і дев'ятьох дітей білокозаки почали бити його нагайками. Потім, зв'язавши, босоніж погнали по снігу до балки, де продовжили екзекуцію, вимагаючи сказати, де повстанці і які їхні плани. Так нічого і не дізнавшись, вони наказали своїй жертві йти вперед. Махно пройшов з десяток кроків, коли раптом пролунав залп. Кулі пролетіли над головою, але він втратив свідомість. Білокозаки спалили хату Карпа, залишивши на вулиці багатодітну сім'ю. Того ж дня від побоїв він помер. Нестор тяжко переніс втрату старшого брата, адже, як і Омелько, той загинув по суті, через нього. Вклонившись могилі Карпа, він поклявся відомстити ворогам за люту смерть невинної людини.

У тій важкій ситуації, що склалася в результаті наступу контрреволюційних сил на півдні, Махно прийняв єдино правильне рішення - стати союзником радянської влади. Та й для нечисленних на півдні радянських військ залучення армії Махна до боротьби проти об'єднаних сил внутрішньої та зовнішньої контрреволюції також було великим успіхом, адже селянська армія зростала дуже швидко. Якщо в листопаді 1918 року вона налічувала 8 тисяч чоловік, в грудні - 10 тисяч, то до лютого 1919 року збільшилася вже до 50 тисяч чоловік.