Новости
Махновцы
Статьи
Книги и публикации
Фотоальбом
Видео
всё прочее...
Общение
Ссылки
Поиск
Контакты
О нас


Рассылка:


Избранная
или
Стартовая











Володимир Чоп

СОЮЗ І ЗМОВА

(обставини підписання і розриву військово-політичної угоди РПАУ/махновців/ та УНР (вересень 1919 р.).

Переломні моменти в історії країни і народу, історичні події, що породжували зміни їх суспільного буття завжди приваблювали до себе увагу дослідників і просто людей небайдужих до своєї історії. Однією з причин даної уваги, є розуміння, що навіть сьогодні ми продовжуємо відчувати у власному житті наслідки тих далеких подій. Подій результати яких, іноді, було неможливо передбачити, за якими ховаються інші, альтернативні можливості розвитку історичного процесу, що з тих або інших причин залишилися нереалізованими.

В подіях 1917-1923 рр. в Україні, де зплелися елементи революції, громадянської війни і національно-визвольного руху, головним їх позитивним результатом для українців стало досягнення ними рівня національної самосвідомості, самовідчуття нації. Відношення до українців, як до окремої нації розповсюдилося і серед світового співтовариства недивлячись на те, що територія України продовжувала залишатися розірваною поміж володіннями декількох держав.

Звичним критерієм ставлення людини до національного пробудження вважається позиція, яку вона займає по відношенню до будівництва національної держави. Але в Україні почав розвиватися і інший варіант національного руху, що був прихильний до іншого принципу організації суспільства – анархічного, в першу чергу пов’язаний з досвідом махновського руху. Недивлячись на свою проанархістську ідеологію, махновці досить швидко зорганізувалися у воєнізовану аграрну республіку з численним населенням і збройними силами, та почали проводити на теренах України незалежну зовнішню політику.

Махновську ідеологію, недивлячись на широке використання російської мови і гасла інтернаціоналізму, ніяким чином неможна вважати антиукраїнською. В середовищі повстанської армії, в умовах боїв та походів формувався “український анархізм” – національна форма вчення заснована на взаємопроникненні ідей теоретичного анархізму, народного світогляду і запорозьких традицій. Селяни бачили в махновському русі відродження народних суспільних інститутів і форм управління козацьких часів. Географічна територія і наступність поколінь основної маси його учасників додатково підтверджують цю тезу.

Самостійно розвиваючись державний і проанархістський національні рухи з самого початку були вороже настроєні один щого одного, вбачаючи в сусіді ідеологічного конкурента у оволодінні українськими масами. Претензії українських державників на монополію політичної репрезентації України загальновідомі. В свою чергу Нестор Махно називав хід розвитку очолюваного ним руху не інакше як “Українською революцією”1, а полтавська газета “Анархіст-повстанець”, доречі, писала: “В чому порятунок української нації? Який ідейний рух справді врятує українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь зрозуміла. Сам народ вже давно зрозумів, що єдиний його рятунок в анархізмі, в безвладній трудовій федерації, що є єдиною вільною незалежною організацією, яка зобов’язана привести націю до довгоочікуваної свободи і процвітання українського народу”2.

Згідно визначення відомого історика анархізму М.Неттлау “анархісти являють собою полярну протилежність по відношенню до націоналістів”3. Перші прагнуть до зруйнування держави, другі до її побудови за будь-яку ціну. Але на Україні ці течії політичної думки не впали в свої крайні прояви і догматизм, що зробило можливим пошук взаєморозуміння. У вересні 1919 р. було підписано угоду Української Народної Республіки (УНР) з Революційною Повстанською Армією України /махновців/ (РПАУ/м/). Події, що мали місце в околицях Умані були одним з ключових моментів (“точкою біфуркації”) новітньої історії України, коли вона могла змінити свій, звичний на сьогодні, хід.

Існуюча історіографія махновсько-петлюрівського альянсу вкрай незначна і містить, здебільшого, трактування подій викладене безпосередніми сторонами договору. Пояснюючи сутність минулих подій і, значною мірою, виправдовуючись, сторони, що є цілком зрозуміло для політиків, представляли справу не як політичний провал, що відображав розкол національно-визвольного руху, а як події переферійні, що не мали помітної історичної ваги. Подібний підхід сприяв утвердженню цього погляду і в сучасній історіографії, котра не приділяє особливого значення цим подіям ні в історії українських повстанців, ні в історії УНР, хоча в них були безпосередньо задіяні їх лідери – Батько Нестор Махно і Головний отаман Симон Петлюра.

Замовчуванню подій сприяли подальші тенденційні відносини сторін. Як казав свого часу Фотій Мелешко, внесок Н.Махна в справу української революції такий, що саме краще, що можна зробити справжньому патріотові це ігнорувати його4. Подібна точка зору стала домінуючою. В тритомній праці Д. Дорошенка “Історія України. 1917-1923 р.р.”, де згадуються навіть лікарі іноземних посольств, ви, при всьому бажанні, не знайдете навіть слова про Н.Махна. Традиції подібного підходу незжиті і сьогодні. Намагання Н.Махна спрямувати національно-визвольний рух в русло анархізму оцінюються державниками виходячи з класичного сприйняття єресі: “неправильно вірити більш шкідливо аніж не вірити взагалі”.

В свою чергу махновський рух значною мірою було представлено громадськості книгами прибулих російських анархістів – П.Аршинова (Маріна)5 і В.Воліна (Ейхенбаума)6, що представляють собою класичний приклад нехтування національним питанням. В книзі П.Аршинова навіть незгадується про використання повстанцями рідної мови. Ілюструючи собою тезу М.Неттлау вони, одначе, не можуть претендувати на роль виразників загальних настроїв. Події вересня 1919 р. в їх книгах описуються досить тенденційно з явним бажанням побачити в усіх діях УНР злу волю і кривоприсяжність, аби виправдати цим випуск махновцями антипетлюрівської відозви. Коли ж стали відомі спогади анархіста-ренегата Ісаака Тепера (Гордєєва) і тогочасного начальника штабу РПАУ/м/ Віктора Білаша про наміри Н.Махна убити С.Петлюру7, звинувачення махновців набули особливої твердості. Петлюрівський міністр внутрішніх справ Ісаак Мазепа заявляв, що єдиним приводом до підписання угоди було бажання Н.Махна прибрати до рук армію УНР8. До цього додаються звинувачення в залишенні бойових позицій, неначе зписані з більшовицького офіціозу9. Паралельно цьому з’являлись відверто некомпетентні повідомлення про те, що відбувалося. Так авторитетна в наукових колах “Енциклопедія українознавства” повідомляє слідуюче: “…Махно в серпні 1919 р. уклав договір з І бригадою УГА (Української Галицької Армії – В.Ч.) однак скоро посварився з ними і увійшов в союз з більшовиками”10. На жаль ми повинні констатувати, що вищеприведені факти повністю не відповідають дійсності. І союз був підписаний не в серпні, а у вересні, і не з галицькою бригадою, і причини розриву ховаються не у якійсь “сварці” махновців з галичанами, і якщо “вступив у союз з більшовиками” то далеко на відразу, а більше аніж чим через рік.

Єдиний хто якщо і не мовчить то й не лає махновців, це не позначений поверхневості і, на додачу, анонімний історіограф “легіону” УСС (Українських Січових Стрільців). Дії махновців у вересні 1919 р. пояснюються ним перемогою серед повстанців партизанського духу і настрою. Піддавшись їх спокусі махновці під час боїв за Умань замість того аби тримати фронт, прорвали його і рушили в денікінський тил11.

В сучасній українській історичній публіциститці оцінка петлюрівсько-махновського союзу якщо і змінилася, то явно не в бік історичної об’єктивності. Так у вересні 2000 р. всеукраїнська газета “День” надрукувала статтю харківського кандидата філософських (!?) наук І.Россохи в якій автор зокрема пише: “Ця стаття має конкретну практичну мету, оголосити 27 вересня національним святом і неробочим днем – Днем Соборності України. Із поваги до наших предків, котрі 27 вересня 1919 р. здобули одну з найбільших (всесвітньо-історичного значення) перемог в історії нашої Батьківщини”12. Пояснимо, що мова тут іде про Перегонівський бій, в результаті якого махновці прорвали денікінський фронт. Причому автор знаходиться під враженням почерпнутого з книги Олександра і Віктора Білашів, які серйозно перебільшили розмах подій. Але. Продуктивне возз’єднання махновців з петлюрівцями справді могло бути альтернативною кандидатурою до Дня Соборності, якби не одна обставина. 27 вересня 1919 р. махновці громили денікінців вже самі по собі, на цей час минуло вже 2-3 дні як вони в односторонньгму порядку розірвали укладену з УНР угоду.

Так як же насправді розвивалися події, що спочатку підштовхували українські табори до альянсу, а потім розірвали і його, і взагалі, нормальні взаємостосунки сторін? Для цього необхідно пригадати ситуацію, що склалася на Україні влітку 1919 р.

Червень 1919 р. застав махновців у критичному стані. Як результат антимахновської компанії більшовиків і денікінського наступу, що співпав із нею в часі, повстанський район (“Запоріжжя і Приазов’я”) виявився захопленим Збройними силами Півдня Росії. Багатьох членів штабу махновської дивізії було, по зрадницьки, схоплено, під час спільних переговорів зі штабом 14 армії РСЧА. Вони були звинувачені в контрреволюційній діяльності і розстріляні. Більшість махновських частин було влито в склад червоноармійських з’єднань і потягнувши за собою валки біженців відступили на Правобережжя. Слідом за ними рухався оголошений поза законом і добровільно зрікшийся командування Н.Махно. Зібравши навколо себе загін з найбільш відданних соратників і земляків, займаючи порожні проміжки фронтового простору він намагається триматися неподалік від своїх, плекаючи надію при нагоді повернути повстанців під своє командування. Розчарувавшись у швидкій перспективі подібного розвитку подій Н.Махно загоряється ідеєю об’єднання із загонами отамана Никифора Григор’єва, що після низки важких поразок продовжували оперувати в межах теперішніх Кіровоградської та Миколаївської областей.

Занурившись в червоний тил, 27 червня 1919 р., в с.Компаніївці махновці об’єднуються з григорївськими загонами. В результаті з’являється нова політично суверенна організація – РПАУ. Її першим командуючим був обраний Н.Григор’єв, що зобов’язувався підкорятися рішенням армійської реввійськради, очоленої Н.Махно13. Ідеологією армії після довгих суперечок було визнано анархізм.

Проте махновська і григор’ївська “партії”, що об’єдналися всередині РПАУ, не прийшли до обопільної згоди. Яблуком розбрату стало проведення зовнішньої політики. Визначалась вона на засіданні командного складу армії досить оригінальним способом, отаман і Батько, по черзі пропонували кого вони хочуть “бить”. Н.Григор’єв пропонував вступити у союзницькі відносини з Денікіном, або з Петлюрою, на крайній випадок тільки з Петлюрою, спільним фронтом виступаючи проти більшовиків. Н.Махно, навпаки, прагнув воювати в першу чергу з “білими”, так як у складі “червоних” було багато колишніх махновців. Щоб припинити суперечку Н.Григор’єв зробив вигляд, що згоден з махновськими пропозиціями, але не більше.

Невстигли ще закінчитися переговори щодо об’єднання повстанців як у Компаніївку прибув представник Директорії УНР. Їхав до Григор’єва, а потрапив у РПАУ, під чорні знамена. Проте об’єднане повстанство не розчарувало посланця і виказало бажання співробітництва. Якщо вірити словам ад’ютанта Н.Махна, Гаврила Трояна, то до встановлення контактів підштовхнула чутка, до речі абсолютно невірна, про встановлення Директорією союзу з країнами Антанти14. Остання, мовляв, зобов’язувалася надати Україні допомогу озброєнням, нестача якого вже стала для махновців хронічною проблемою. Було вирішено послати в Кам’янець-Подільський представника РПАУ для ведення переговорів. В липні 1919 р. дане місто було центром території, яку продовжувала контролювати армія УНР і пунктом місцеперебування українського уряду. На роль дипломата був вибраний секретар Військової Революційної Ради РПАУ – Хома Шпота.

Постать цієї людини настільки маловідома, а результати її недовгої політичної діяльності настільки значущі, що на її характеристиці треба зупинитися окремо. За походженням Х.Шпота був освіченим селянином з с. Новогригорівки (Олександрівського повіту). Колишній прапорщик царської армії, Х.Шпота весною 1919 р. був вибраний від волості в повітову більшовицьку Раду селянських, робітничих і солдатських депутатів. На початок червня 1919 р. Х.Шпота займав посаду завідуючого відділом управління виконкому15. Рада дуже скоро здобула славу збіговиська антимахновських недоброзичливців і Х.Шпота впав у обтяжену наслідками немилість. Кинувши виконкомівський пост він приєднався до загону Н.Махно, що саме проходив через місто рухаючись на схід. Це був рішучий крок. Серед повстанців Х.Шпота здобуває становище і входить у склад штабу махновського загону. Після об’єднання махновців з григор’євцями Х.Шпота стає секретарем Військово-революційної ради РПАУ. Причини настільки різкої зміни течії життя Х.Шпоти лежать в особливостях розвитку процесу національної самосвідомості Хоми, що негармонував з більшовицькою ідеологією. Наприклад Х.Шпота носив виключно український народний одяг і говорив літературною українською мовою16. В.Білаш вважав його анархістом17. Але це була більше поза аніж дійсні переконання.

“Махновський міністр”, так з ноткою презирства називав Х.Шпоту І.Мазепа, що в серпні 1919 р. став вже головою уряду УНР. Х.Шпота привіз листа С.Петлюрі і вів переговори з Центральним Повстанським комітетом18, де повстанському посланцю було надано достойний прийом.

Лист до С.Петлюри було датовано 16 липня 1919 р. Н.Махно і Н.Григор’єв висловлювалися від імені Революційної ради повстанців Катеринославщини, Таврії та Херсонщини. В цьому листі РПАУ пропонувала УНР слідуючі умови угоди і загальну мету. 1) самостійність України; 2) здійснення принципів народоправства; 3) Всеукраїнський з’їзд Рад повинен стати вищим ограном влади; 4) перехід усієї влади на місцях вільним Радам робітничих, селянських і козацьких депутатів; 5) ліквідація Директорії і створення Тимчасової Верховної Ради республіки з соціалістичних елементів, що стоять на грунті радянської влади і незалежної Української республіки19.

Фактично Н.Махно визнавав право України на соціалістичну державність і пропонував свою допомогу, назамін вимагаючи серйозно змінити форму державного управління в УНР. Зробити цього С.Петлюра не зміг би, навіть якщо б захотів. Не обійшлося і без нагадування Х.Шпоті про образи нанесені махновцями УНР в грудні 1918 р. коли справа дійшла до маштабного військового конфлікту. Але в світлі перспектив співробітництва з найбільш авторитетними українськими отаманами стару ворожнечу постаралися піддати забуттю. Негайної угоди підписано не було, але повстанцям була обіцяна допомога і співучасть.

Поворот повстанців у бік союзу з УНР не був випадковим. Він відображав загальні принципи махновської політики. Махновці постійно прагнули до союзу з одними політичними силами проти інших, на їх погляд більш сильних і небезпечних. Але конкретну форму союзу з петлюрівцями ці бажання набрали під дією процесу національного самоусвідомлення, який поступово охоплював повстанські маси і їх верхівку. В національному відношенні махновці на 90% складались з українців і на 6-7% з росіян. Інші відсотки поділяла поміж собою маса національних меншин, аж до євреїв і китайців включно20. Більше того основна маса повстанців була селяни, а на Україні слова “селянин” і “українець” не без підстав вважалися синонімами. Використання ідеологічною верхівкою руху російської мови і політична конфронтація з українськими державниками певною мірою гальмували цей процес, але не могли зупинити його просування. Селянський рух, що відстоював селянські інтереси був приречений на свою українізацію.

До літа 1919 р. національне питання вважалося периферійним, тепер же успіхи на Україні російських військ, як “червоних” так і ”білих”, а також самоідентифікація народу, що помітно виросла, не могла не підводити Н.Махна до думок в українському напрямку. Це видно на прикладі самого Батька, який вивчив рідну мову майже забуту ним в стінах царських тюрем21. При з’єднанні з григор’євцями, ще чулися антипетлюрівські випади. Зі слів Г.Трояна – Н.Махно пропонував: “Бити Петлюру”. Справа в тому, що хоча бойові дії між петлюрівцями і махновцями і затухли в січні 1919 р., але офіційно війну ніхто не закінчував. Закінченням цього військового конфлікту якраз і треба вважати місію Х.Шпоти до Кам’янець-Подільського. Доречі махновець О.Чубенко приписує подібне бажання вже Н.Григор’єву22, так що можливо Г.Троян і помилився, або помилився В.Білаш устами якого переказана розповідь Г.Трояна23. Але, як би там не було, факт того, що через два дні після подібних заяв на територію УНР був посланий делегат з метою встановленню контакта говорить більше про бажання збереження політичного іміджу чим про дійсні наміри. До пошуків нових союзників штовхала і притаманна махновцям ідея “єдиного революційного фронту” соціалістичних партій проти контрреволюції. Неприйняття подібного гасла партією більшовиків не заставило Н.Махна відмовитися від неї і пошуків соціалістичних союзників. Першим з них став Н.Григор’єв – член УПСР (Української партії соціалістів-революціонерів), але ненадовго.

Нерозв’язана проблема зовнішньополітичного курсу призвела до трагічних результатів. Отримавши свідчення про якісь зносини Н.Григор’єва з А.Денікіним24, махновці організували військовий переворот. Через місяць після об’єднання, 27 липня 1919 р. в с.Сентово, григор’євська частина штабу і ВРР, разом з отаманом була перебита. Влада в РПАУ, разом з посадою командуючого перейшла до махновців.

В переданому по телеграфу оголошенні про вбивство, Н.Махно оголосив, що бере на себе історичні наслідки вчиненого, так як впевнений у своїй правоті. Але що цікаво для даної проблематики це небачене до цього у махновців гасло, що закінчувало заяву: “Хай живе Українська незалежна Соціалістична Радянська республіка!"25 Цього разу, вже публічно, Н.Махно заявив про свою лояльність до створення української соціалістичної державності. І це не був заклик до поновлення співпраці з більшовиками. ЦК РКП/б/ проголосив про визнання УСРР тільки в грудні 1919 р. В даний момент гасло підтримував організований українськими соціал-демократами Всеукраїнський повстанський комітет, що керував формуваннями отамана Зеленого (Д.Терпила) на Київщині26, а також партія “боротьбистів”, що виділилася з лівого крила УПСР. Представники соціал-демократів і соціал-самостійників, що входили в склад Директорії також стояли на “радянській” платформі і до їх підтримки і закликали тепер махновці. Післявоєнні українські націоналісти називали подібну позицію “зниженням махновського антагонізму до українських сил27.

Українізації руху, що прискорилася, багато в чому сприяло різке збільшення в таборі РПАУ числа українських культурних працівників. В більшості своїй вони евакуювались із захоплених денікінцями територій і пересувалися в повстанських обозах. З іншого боку, влітку 1919 р. в армії були відсутні анархісти-ідеологи, в першу чергу П.Аршинов і В.Волін, які мали певний вплив на Н.Махна. В даний момент вони були задіяні в проведенні пропагандистської компанії, налагоджуючи в кількох містах України та Росії випуск виправдовуючих Н.Махна антибільшовицьких прокламацій. Оголошений поза законом П.Аршинов здійснював підпільне керівництво справою28.

Складалася ситуація коли українські культурні сили були не просто в більшості, але і в якості єдиної культурної сили армії. Ніяких інших анархістів, окрім пасуючих в національному питанні членів ГСА (Гуляйпільського Союзу Анархістів) поблизу небуло.

Військовий кореспондент УСС, що відвідав розташування РПАУ, в майбутньому відомий український письменник Мирослав Ірчан відмічав існування серед повстанців двох неофіційних угруповань: українських патріотів і тих, хто був байдужий до цього. “Перша група постійно росла, армія мала достатню кількість освічених людей: лікарів, вчителів, чоловіків та жінок, людей відомих навіть з передвоєнної української літератури”29.

Найбільш ініціативні патріоти, особливо інтелегенти, об’єдналися в групу, що намагалася остаточно повернути махновську політику до національної ідеї. З прибуттям у табір армії Галини Кузьменко – дружини Н.Махно, вплив групи значно посилився. Г.Кузьменко була вчителькою української мови та літератури в Гуляйпільській гімназії. Вона користувалася авторитетом серед махновців як “матінка Галина” і займала в РПАУ ряд відповідальних посад. Більшість свідчень визначають її як послідовну українську патріотку. Щоправда в 1927 р. всупереч їм, Н.Махно заявив, що дружина навіть не намагалася навернути його в “націоналізм”30. Проте зауважимо, що саме в цьому році відбувся фактичний розрив сімейного союзу Н.Махна і Г.Кузьменко, а в такій ситуації чого тільки не скажеш.

І.Тепер у своїй книзі мемуарів намагається виставити патріотичне угрупування українців як щось якомога більш примітивне і шовіністичне, що ніпіднімалося вище гасла “Бий жидів та кацапів!”31 Проте це або хворобливе перебільшення еврея-анархіста, або вимоги більшовицької цензури, адже починаючи з 1921 р. цей автор був штатним агентом “ЧК” серед махновців.

В групі мав вагу і згадуваний Ф.Мелешком член ВРР, “войовничий українець” в чій фігурі легко вгадується Х.Шпота. Після місії в Кам’янець і посильній участі у вбивстві отамана Н.Григор’єва його позиції залишались міцними. На перевиборах ВРР від 1 вересня 1919 р. він зберіг за собою посаду її секретаря32. Для досягнення мети група використовувала критику політики С.Петлюри, який мовляв “продав Денікіну за сочевичну юшку… програму національного визволення України”. Підводячи керівництво РПАУ до її прийняття стверджувалося що це не тільки не суперечить основному махновському гаслу: “З пригнобленими проти гнобителів завжди!”, але й природньо доповнює його33.

Тоді ж, уже згадуваний, петлюрівець Ф.Мелешко, з групою товаришів, виявився відрізаним від основних сил армії УНР і отримав записку від Г.Кузьменко. В ній петлюрівці запрошувалися на зустріч з Н.Махно в його табір. При зустрічі Батько своєрідно пожартував, чи не боїться часом Мелешко, так як розповсюджується чутка буцімто Н.Махно вбиває будь-якого національно свідомого співвітчизника, що потрапляє до його рук. Опісля Ф.Мелешку з товаришами було запропоновано займатися культурною роботою, гадаючи що вони будуть служити посередниками в переговорах з С.Петлюрою, якщо до цього дійде справа34. А справа йшла саме до цього.

Закріпившись в районі ст. Помічна – Новоукраїнка, відбиваючи удари відступаючих і наступаючих ворогів, махновці зайнялися формуванням нових частин і посиленою агітацією серед червоноармійців. Згідно одних повідомлень, 13 серпня35, згідно іншим дев’ятнадцятого36 в районі Нового Бугу збунтувалися старі махновські полки зведені напередодні цього в бригади 58 дивізії РСЧА. Гасла перевороту були нескладні і патріотичні: “Комуністи бросають рідну Україну!”, “На захист України від Денікіна, від комуністів, від білих, від усих бросаючих і насідаючих на Україну!”37

30 серпня 1919 р. в с. Добровеличківці махновські сили нарешті об’єдналися. Був вибраний новий склад ВРР, прийнята нова структура армії, до титулу РПАУ зроблено додаток /м/ – махновців, аби не путати зі старою, напівгригор’євською. Чисельність армії можливо навіть перевищувала 30 000 чол. Коротше кажучи, якість і чисельність махновського війська були достатніми для того щоб заставити рахуватися з ними як з рівними супротивні їм політичні табори.

Воз’єднання махновців окрім різкого збільшення військової могутності махновців породило ще одну серйозну проблему, вирішити яку можливо тільки через союз з петлюрівцями. Разом з військами в околиці Добровеличківки прикотив по трьох шляхах, підіймаючи стовпи пилюки гігантський обоз, що слідував за повстанцями ще з Запорожжя. Тисячі селянських родин в страху перед неминучою розправою з боку денікінців, навантаживши майно і поганяючи за собою скотину відправилися в дорогу. “Це було воістину велике пересування народу, обширне “царство на колесах”, що рухалося слідом за армією на захід” – описував це явище П.Аршинов38. Відступ продовжувався близько 600 верст, причому якщо хтось і відставав то його місце відразу займали полишені медикаментів поранені і хворі бійці. Як правило, в поході, махновці роздавали їх на лікування в селянські сім’ї, але ще зовсім недавно махновці офіційно вважалися червоноармійцями і відступали по територіям, де зовсім недавно, з усією притаманною більшовикам жорстокістю придушувався григор’євський заколот. Селяни вважали їх “красними” і виявляли неприховану ворожість, тому поранених скопичувалося все більше і більше. П.Аршинов писав про 8000 махновців, що потребували медицинської допомоги39.

Обоз постаралися розподілити поміж військовими частинами. Піхота мала 8000 бричок і підвод. Штаби, лазарети і зв’язок ще тисячу і ще 500 бричок перевозило продукти40. Видовище дванадцяти з половиною тисяч підвод, що котяться українськими степами могло виклакати повагу у кожного, але в керівництва рухом викликало тривожні почуття. Обоз полишав РПАУ/м/ її головної переваги – мобільності. Йти на прорив з подібним тягарем було неможливо, а просто книути людей напризволяще махновці виявилися нездатні.

Тим часом становище на фронті різко загострилося. Угрупування денікінських військ під командуванням генерала Ярослава Слащова, отримавши підкріплення, перейшло в наступ. До 3 вересня 1919 р. табір повстанців був оточений на невеликій території в 12 км2. Оточення махновці вже звикли не боятися. Армія мала в своєму розпорядженні, зібрані з миру по нитці, 1000 кулеметів до більшості з яких, щоправда, небуло патронів. На засіданні комскладу було поставлено питання про подальші дії. Ентузіастів прориву “назад до Дніпра” швидко охолодили, більшість висловилася за прорив на захід для союзу “з Петлюрою”, де проглядалася можливість розвантажити армію, відпочити і дістати боєприпаси41.

Прорвавши оточення махновці знову відступали на захід. Відстань від Новоукраїнки і Добровеличківки до Умані небагато більше 80 кілометрів. В кращі часи домчали б за день. Тепер же доводилося вести важкі ар’єргарді бої з білою кінотою. Загинув рідний брат Н.Махна – Григорій. Загинув ад’ютант Н.Махно – Сидір Лютий. Сам Н.Махно спав нероздягаючись по 3-4 години на добу42. Патрулі, що постійно розсилалися навсебіч шукали петлюрівців, поки, нарешті, “серед дубових гаїв, що оточують Умань” не зіткнулися з розвідниками УСС43. Умань і ст. Христинівка були зайняті “усусами” 11 вересня 1919 р.44

Залишим махновську армію рухатися до Умані і звернемо увагу на події в таборі їх майбутніх союзників.

На початку липня 1919 р. армії УНР вдалося відстояти за собою тільки невеликий простір українських земель навколо Кам’янця-Подільського. Жорстокі політичні реалії, нарешті, заставили уряд Директорії провести заходи по налагоджуванню контактів з повстанцями і форсованому покращенню стосунків з урядом ЗУНР (Західно-Української Народної Республіки), недивлячись на його консервативну політику. 15 липня 1919 р. армія і уряд ЗУНР, залишивши рідний край під польською окупацією, переходять р.Збруч для сумісних дій з Директорією і армією УНР.

Обидва уряди продовжували діяти самостійно. Їх об’єднанню перешкоджали значні ідеологічні розбіжності, а у зовнішній політиці, знову таки, питання про ставлення до Денікіна. Уряд ЗУНР був готовий вступити з ним в союз для сумісної боротьби з більшовиками, в той час як Директорія була не згодна співпрацювати з Добровольчою армією.

При обговоренні військових планів С.Петлюра, з метою навернути галичан до війни з білими, говорив не тільки про їх ворожість українській ідеї, але і про їх уявну слабкість. Диктатору ЗУНР Е.Петрушевичу було заявлено, що з наступаючим Денікіном упораються самі повстанці45, а головнокомандуючому УГА генералу М.Тарнавському, що в час першого ж зіткнення фронтів 60% денікінських солдат перейдуть на український бік.

Загальна чисельність об’єднаної української армії досягала 85 000 чол.46, що не виключало можливості успішного наступу. Галичани пропонували наступати на Одесу, “прорубати вікно в широкий світ”, петлюрівці – на Київ, аби “підняти бойовий дух і народ на антикомуністичне повстання”. Головним аргументом С.Петлюри були листи повстанських отаманів отримані з-за лінії фронту. І.Нагаєвський згадує і про лист Григор’єва та Махна47, що був доставлений під час місії Х.Шпоти.

Прийнято було компромісний варіант, наступати і на Київ, і на Одесу одночасно, недивлячись на явне розпорошення сил. До кінця серпня війська вийшли на лінію фронту: Фастів-Володарка-П’ятигори-Цибульово-Умань-Ольвіополь-Бірзула. За цей час С.Петлюра суттєво змінив зовнішньополітичні погляди зробивши висновок, що недооцінив можливості боротьби прити червоної та білої Москви одночасно. Обстановка вимагала примирення хоча б з однією стороною, бажано більш потужною.

На серпень 1919 р. це була безперечно “біла армія”. Генерал-хорунжий армії УНР Юрко Тютюнник пізніше згадував, що “в непереможну силу білих увірували тоді навіть професійні керівники війська48”. Щоправда встановлення перемир’я з Денікіном робилося все більш проблематичним. 31 серпня 1919 р., денікінці без бою буквально вигнали з Києва галицькі підрозділи, що напередодні їх вступили до міста. Тоді ж, у зверненні “До населення Малоросії”, український державницький рух був названий “зрадницьким, спрямованим на розділ Росії”49. Але надії не помирали і після цього, як не як, а фронтового зіткненя поки ще небуло. І ось в цей самий момент на східну ділянку петлюрівського фронту рушила армія махновців, а слідом, потужне угрупування Я.Слащова, що переслідувало повстанців.

Головний отаман військ УНР постав перед важким вибором. Вступ з махновцями у союзницькі відносини відверто провокував білогвардійців до початку бойових дій і махновці це прекрасно розуміли. Відмова ж, по-перше, розходилася з обіцянками даними Х.Шпоті. По-друге, справа перемир’я з білими була вкрай сумнівна й втрачати такого цінного у бойовому відношенні союзника як Н.Махно було неприпустимо. Зверху цього, у випадку відмови, махновці, що не мали ніяких зобов’язань щодо УНР, самі могли оголосити війну і їй, що було вельми небезпечно при малочисельності займавших східний фронт петлюрівських частин. У вересні 1919 р. боєздатність петлюрівських військ почала стрімко знижуватись через епідемію тифу, що вразила українське військо. Лише до кінця вересня 1919 р. його кількість скоротилася на 20 тис. чол.50 Махновці, доречі ще не вражені тифом, неначе обопільно гострий меч могли з одинаковою легкістю вразити як “білих”, так і петлюрівців. І ще, С.Петлюру з колегами не могла не тривожити доля отамана Н.Григор’єва. Адже Н.Махно вбив свого союзника на підставі звинувачень, які неможливо було ані довести, ані відкинути. А після цього виступив із заявою про правомірність зробленого. Напевно не забулися і події грудня 1918 р. коли випрацювавши попередні умови угоди з петлюрівцями і отримавши в заставу її підписання партію озброєнь, махновці забралися в своє розташування і почали військові дії проти УНР. Це свідчило про непевність союзницьких почуттів і С.Петлюра вирішив проводити по відношенню до махновців “розумну” політику. Її мета зводилася до того, аби таємно і одночасно проводити переговори і з махновцями, і з денікінцями, при умові що вони залишаться в невіданні відносно паралельних зносин. В.Волковинський приводить слова С.Петлюри, що начебто були сказані ним у вузькому колі: “…коли в наш штаб приїхали посланці від генерала Шкуро і спитали, як ми ставимося до Махно, до довелося відповісти, що ми, як регулярна армія з бандитами зв’язків не підтримуємо, в той же час ведучи переговори з Махно відносно братства зброї проти Денікіна”51.

Події показали, що ведення подібної політики було великою помилкою, вона повністю дискредитувала її носіїв навіть серед повстанців-патріотів. Махновці здогадувалися про подібний стан справ і задумувалися над перспективою своєї загибелі як фундаменту україно-російської дружби. Міські анархісти підігрівали пристрасті, натискаючи на зрадницькій сутності Петлюри, на те, що максимум на що повинні розраховувати махновці це на тиждень-другий мирного перепочинку52.

Але окрім махновської конкретики подібна політика була викликана загальним ставленням Директорії до повстанців, які не дочекалися від неї чогось більшого аніж декларацій про допомогу і співпрацю. “Наш державний центр – згадував Ю.Тютюнник, – не розумів, що повстанський рух є позитивним фактором великої війни у боротьбі проти окупантів. За весь час уряд не зробив ні однієї серйозної спроби допомогти кому-небудь з політичних керівників. Замість допомоги державний центр вносив фактично деморалізацію в лави повстанців”53.

До того ж, Н.Махно був чимось більшим аніж лідер територіальної повстанської організації. Він був небезпечний українському урядові ще й тим, що силою свого зовнішнього ефекту виступав їх суперником в політичній репрезентації України. Хвилювання виникли коли з’явилися відомості про спроби встановлення відносин з Н.Махно з боку Ю.Пілсудського. Ю.Тютюнник повідомляє, що подібна спроба була скоєна поляками влітку 1919 р. Н.Махно відмовився вести переговори і тільки після цього поляки звернулися до С.Петлюри, хоча і в подальшому не відмовлялися від спроб замінити представника України на Н.Махна, так як невідчували до С.Петлюри довіри54.

Встановлення першого контакту з махновцями взяли на себе представники петлюрівських частин, що базувалися в околицях Умані. Делегація прибула як раз тоді, коли штаб РПАУ/м/ закінчував випрацювання положень майбутнього договору. В.Білаш відмічав, що деякі члени делегації УНР носили старовинний одяг і запорозькі оселедці55. Це не було рідкістю, і серед махновців теж знаходилися піддаті козакоманії особистості. Петлюрівці заявили про свій фактичний стан війни з Денікіним, і про небажання військового зіткнення з махновцями. Як висловився з цього приводу старшина І.Калина: “наш штаб вважав за доцільне не перешкоджати махнівцям бити денікінців”56. Почувши таке махновці забажали вступити в союз на засадах “військового нейтралітету” за що отримали ще одну обіцянку допомоги.

Під час цього візиту і сталася зустріч Н.Махна з М.Ірчаном. В своїх мемуарах Н.Махно зізнається, що літом 1918 р. розмовляв українською мовою настільки погано, що соромився себе. М.Ірчан, що зустрівся з Н.Махно у вересні 1919 р. вже відмічав, що Н.Махно добре розмовляв рідною мовою57. Не будемо забувати, що це була чи не перша в кар’єрі Н.Махна зустріч із журналістом. Звісно Н.Махно намагався не вдарити лицем у багно.

Переговори з представниками 1-го корпусу УГА продовжилися в містечку Козятин і тривали декілька днів58. Серед галицьких солдат ходили навіть чутки, що Н.Махно погоджується ввійти в склад УГА59. До цього, звичайно ж, справа не дійшла, але “отаман Махно поставився до УСС з довірою і відразу погодився продовжити праве крило бригади” – повідомляє стрілецький історіограф60. Попередньо умовившись махновці зайняли ділянку фронту. Остаточне офірмлення відносин повинно було відбутися по приїзду високопоставленого керівництва армією УНР. Появу єдиного фронту можна приблизно датувати опираючись на наказ № 218 штабу 1-ї бригади РПАУ/м/ командиру 2-го Юзівського полку, відданий 13 вересня 1919 р. Полк повинен був зайняти позиції правіше Умані і зв’язатися з петлюрівськими частинами61.

Поки війська рухалися на диспозиції стався прикрий інцидент. Махновцям, що рухалися з Голованівська, біля р. Синюхи заступили шлях курені 5-ї дивізії Київської групи. Махновці завдали їм поразки і “насідаючи з усих боків” примусили відступати до Умані, де тільки і виявилося, що вони приєднуються до армії УНР62. Напередодні підписання договору інцидент постаралися зам’яти, начебто нічого і не сталося.

Війська розташувалися у слідуючому порядку. Махновці чисельністю не менш 15 000 чол. тримали фронт південніше Умані по березі р.Ятрань. На південь в районі Ольвіополя знаходилися частини Волинської групи (близько 4000 чол.), а на північ частини УСС і повстанців Ю.Тютюнника націлені по лінії залізниці на ст. Шполу, чисельністю також не більше кількох тисяч.

З розквартированими в Умані “січовими стрільцями” у махновців склалися цілком добросусідські відносини. Тут зустрілися вигнанці рідних країв: окупованої поляками Галичини і захопленого денікінцями Запорожжя. Для особистого знайомства з частинами УГА в Умань, в оточенні агітаторів приїздив Н.Махно. Так як журналістів поблизу не було Н.Махно розмовляв російською мовою. Приїхав він з ескортом у кілька десятків кавалеристів та двома кулеметами на тачанках. Офіційна махновська делегація, що окрім Батька включала ще чотирьох представників штабу РПАУ/м/ відвідала штаб УСС.

І.Калина описує Н.Махна в Умані: “Сам “батько” мужчина кріпко збудований, середнього росту, в синій чумарці з зеленим поясом. Подаючи мені руку сказав: “Батько Махно”63. Старшині Калині теке вітання здалося неввічливим.

Зауважимо що Н.Махно вирядився “по-українському” спеціально, зазвичай він в таких костюмах ходив хіба що на розвідку, в офіційному спілкуванні одягаючись або по-військовому, або під “анархіста”, в залежності від обставин.

Збереглася сумісна фотографія махновських і “січових” кавалеристів. Махновці називали галичан “золоторукавчиками”, по аналогії з “золотопогонниками”, але без особливої злості. Січові “старшини” відгукувалися про махновців, як про людей наділених розмахом і відвагою, хоча і схильних “до криміналу”64.

Але в цей же день на ст.Христинівка, що знаходиться поряд з Уманню, стався дивний інцидент. Сюди з візитом в штаб 1-ї бригади УГА приїхала людина, що назвалася Х.Шпотою. Але характер подальших подій заставляє нас засумніватися в тому, що це був саме Х.Шпота. Прикрившись цим іменем в розташування галицької частини прибув сам Н.Махно. Що дозволяє нам висунути подібне припущення?

По-перше, Г.Кузьменко характеризувала Х.Шпоту як людину, що мала вигляд “яскравого українця, що говорив літературною українською мовою”65. А петлюрівський сотник М.Луцький, спогади якого переказує В.Волковинський, запевняє, що бачений ним Х.Шпота: “говорив нескладно і ледве знав грамоту”66. І справді, Н.Махно хоч і старався вивчити українську мову заново, але поки що говорив нею явно недосконало.

По-друге, костюм Н.Махна під час його візиту до Умані і костюм “Х.Шпоти” в Христинівці абсолютно одинакові (“темна свита із зеленим поясом”). Схоже на те, що під час свого візиту до Умані, Н.Махно отримав агентурні свідчення, що на ст.Христинівка проходять переговори петлюрівців із денікінцями і вирішив особисто перевірити цю інформацію взявши собі хомине посвідчення особистості і навіть не переодягнувшись. Це, доречі, пояснює і той факт, чому махновський зв’язковий без будь-якої доповіді і дозволу зайшов до кімнати начальника штабу.

По-третє, дивує реакція “Хоми” на побаченого у штабі денікінського полковника. Показуючи махновське нетерпіння до офіцерів махновець з місця в кар’єр вилаяв полковника й кинувся бити йому пику, аж поки петлюрівські старшини не виштовхали “Х.Шпоту” в сісідню кімнату. Денікінець відразу впізнав махновські звички і почав дорікати галичан у дворучництві. Довелося сказати, що це не махновський, а свій повстанець, який за свій вчинок отримає заслужене покарання. У сусідній кімнаті, схопивши “Х.Шпоту” за одяг, старшини намагалися довести йому, що офіцер не парламентер, а полонений, якого неможна бити. “Хома” їм невірив.

Так от. Роман Купчинський (1894-1976) – письменник, журналіст, старшина УГА, автор поезії і музики близько 60 пісень, зустрічався з Х.Шпотою в Кам’янці й характеризував його як “селянина… дуже розумного і хитрого”67. А розумний і хитрий так себе не поводить. А про скажену вдачу Нестора Махна відомо стільки, що навіть необхідність робити посилання відпадає. Реакція Н.Махна на білогвардійських офіцерів була такою, що він відразу втрачав самоволодіння. Інші характеристики “христинівського Хоми” повідомлені М.Луцьким теж підходять до Н.Махна: “це була сіра, непомітна людина: такий собі невисокий, кремезний дядько”68.

Н.Махно не просто часто ходив у розвідку. Він любив ходити в розвідку, задовольняючи цим якісь свої глибокі духовні потреби. І ходив він у розвідку постійно видаючи себе за інших людей і, навіть, перевдягаючись. А тут навіть перевдягатися не прийшлося. На документи того часу ніяких фотокарток клеїти було не потрібно, вартовим доводилося вірити лише печаткам і власній інтуїції. Х.Шпоту ніхто в Христинівці серед петлюрівців у лице знати не міг, та якби і знав, то все одно Н.Махну нічого особливо небезпечного не загрожувало. От він і вирішив, під час свого візиту до Умані, власноручно перевірити лояльність новоспечених союзників. І побачив те, що боявся побачити. І коли схоплений за комір махновський зв’язковий кричить, що про все розповість батькові Махну, то петлюрівські старшини, що стоять поруч, зовсім не розуміють цього тонкого і, доречі, чисто махновського жарту. Алже Батько Махно сидить тут же, поруч, на стільці, але його ніхто з них не помічає.

Трагедія ситуації в тому, що ніякі акти доброї волі, на кшалт турботи про поранених махновців вже немогли впевнити Н.Махна в тому, що з ним ведуть чесну гру. І головною причиною подібної впевненості стали навіть не контакти петлюрівців з денікінцями, а відомості про існування у РПАУ/м/ внутрішньої змови.

Результати впливу українських активістів на Н.Махна, який взагалі відчував нестачу національного почуття, не задовольнили їх запитів. Посилаючись на важке військове становище Н.Махно не пішов на негайне прийняття гасел національного визволення і переніс їх “до кращих часів в площину теоретичної дискусії”69. Тривожило і повернення в армію російських і єврейських анархістів. В цих умовах українські патріоти наважилися на ризикований крок, реалізацію змови з метою підпорядкування махновських частин армійському командуванню УНР. А сама змова тяглася своїм корінням ще з липня 1919 р.

Джерела, що проливають хоч яке-небудь світло на ці події вкрай бідні, що пояснюється таємним характером справи. І.Тепер сповіщає тільки те, що змова була, і що скоріше за все українську групу заслало петлюрівське командування70. В цьому твердженні можна вгадати підозри, що коріння змови тягнуться від місії Ф.Шпоти в Кам’янець. Але ці підозри не були зовсім правильними.

Більш конкретні відомості приводить В.Дубровський, посилаючись на свого інформатора Р.Купчинського, а той на почуте від Х.Шпоти під час його візитів до петлюрівців. Останній з них припадає вже на уманські часи. Хома вів серед старшин української армії довгі і цікаві розмови на українську тематику і не мав ніякого ентузіазму відносно махновського анархізму. З його слів він у липні 1919 р. вступив у змову з Феодосієм Щусем на випадок зняття Н.Махна з посади командарма на свою користь. Після повернення з Кам’янця Х.Шпота залучив до змови і Г.Кузьменко. “Вона була б рада побачити серед петлюрівців всю махновську армію”72 – оповідав він згодом. Так як вперше про цю змову Х.Шпота розповів петлюрівцям ще в Кам’янці-Подільському, то виходить, що після створення єдиного фронту з махновцями петлюрівці знали про неї, але не те що повідомили Н.Махно про небезпеку, а навіть не порадили змовникам припинити свою діяльність, скоріше за все розглядаючи їх як останній аргумент у переговорах.

А союзу Шпоти, Щуся і Кузьменко таки було під силу скинути Н.Махна з посади, принаймні в умовах вересня 1919 р. Безсумнівно головну роль в цій змові відігравала фігура Ф.Щуся. Феодосій (його ще часто помилково іменують Федором) Щусь /1893-1921/ був найбільш відомим після Н.Махна командиром РПАУ/м/ і своєрідним збірним образом махновця, що відзначався хоробрістю, жорстокістю і, що досить дивно, мав репутатцію людини особисто відданої Н.Махно. Проте Ф.Щусь завжди намагався триматися автономно так як був уродженцем с. Велика Михайлівка (Дібрівка) і не входив в головні махновські земляцтва: гуляйпільське і приазовське. При цьому Ф.Щусь був здатний на антимахновські акції. Якщо вірити В.Білашу, восени 1918 р. Ф.Щусь, по завданню махновських командирів, таємно згвалтував тодішню громадянську дружину Н.Махна – телефоністку Тіну, що занадто відволікала Батька від роботи і примусив її покинути табір махновців73.

Задуми змовників згідно логіки подій спрямовувалися на те, аби РПАУ/м/, замість запланованої рівноправної сторони угоди просто увійшла б у склад армії УНР, як підпорядкований їй підрозділ. Цілком зрозуміло, що обпікшись на подібних стосунках з Червоною Армією, Н.Махно став би пручатися подібному результату переговорів. Суверенність руху ставала для нього одним з найважливіших принципів, а ілюзій стосовно кар’єри анархіста в державній армії він не плекав ніколи. Ось для цього і знадобився Ф.Щусь74. Прибирання Н.Махна не обов’язково повинно було мати форму убивства. Верхівка руху мала достатньо сили і впливу, аби змістити командуючого з посади законним демократичним шляхом. Але цьому не судилося статися. Всі можливості були втрачені, так як Н.Махно десь в другій декаді вересня 1919 р. дізнався про змову75. Напевно спрацювала організована ним напередодні армійська контррозвідка. З подальших дій Н.Махна можна визначити, що знання про змову було вкрай поверхневим. Ні конкретних задумів, ні ймення учасників він не знав. Дружину і Ф.Щуся непідозрював до самої смерті, хоча від природи був підозрілий. Цілком зрозуміло, що після випадку з Н.Григор’євим Н.Махно повинен був виявляти особливу чутливість до змов, а малопоінформованість давала простір фантазії.

Спроба організації антимахновської змови привела “українську” групу до цілком протилежних результатів ставши головною причиною переходу махновців на антипетлюрівські позиції і випуск відповідної відозви. Більше того Н.Махно вирішив відповісти ударом на удар, а саме, організувати спробу замаху на життя С.Петлюри.

Відносно потенційних змовників ніяких репресивних заходів здійснено небуло. І.Тепер пише, що після того, як Н.Махно виявив їх плани він легко вивів “українських націоналістів” з руху76. Конкретно відомо, що подібна доля спіткала Х.Шпоту, та і то невідразу. Дочекавшись розв’язки подій, Н.Махно зміг вивести Х.Шпоту із складу Військової революційної ради. Подальша його доля маловідома. Мається тільки повідомлення В.Білаша, що на 1930 р. він був ще живий77.

Друга декада вересня 1919 р. це рубіж у відносинах Н.Махна і С.Петлюри, і на рівні особистостей, і на рівні політичних рухів, коли були втрачені останні краплі довіри надбані ціною великих втрат. До цього бажання вступити в договірні відносини з УНР мало основою реальні надії на союзництво і витікаючі з нього політичні вигоди. Тепер же Н.Махно вирішив довести справу до кінця, але вже з цілком іншою метою. Союз ставав для нього не більше чим віроломною витівкою, фіналом якої планувалася смерть С.Петлюри і спроба захопити контроль над його військами, принаймні над якоюсь їх частиною. Гра коштувала свічок. У випадку невдачі махновці мало що втрачали, а виграти могли набагато більше.

20 вересня 1919 р. на станції Жмеринка угода була підписана. З боку УНР головним отаманом С.Петлюрою і командуючим київською групою військ, генералом Ю.Тютюнником. З боку РПАУ/м/ армійським скарбником і “дипломатом” О.Чубенком і завідуючим культурно-просвітницьким відділом ВРР РПАУ/м/ В.Воліним. Вірний традиціям недовіри, Н.Махно на підписання договору не приїхав.

22 вересня 1919 р. відбулося засідання кабінета народних міністрів УНР на якому С.Петлюра виступив із доповіддю: “Про становище на денікінському фронті”. Після її обговорення уряд Директорії прийняв рішення “про необхідність об’єднання всих українських національних сил для рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України”78. Цю постанову можна вважати непрямою ратифікацією урядом УНР союзу з махновцями і визнанням останніх “українською національною силою” доречі теж.

Проте договір виявився “таємним”, про нього не оголошувалося офіційно і його тексти не були опубліковані. Подібний характер угоди не передбачався сторонами, це результат подій, що сталися після підписання угоди. Враховуючи їх, публікація угоди виставляла сторони в поганому світлі, на кшалт людей, які однією рукою вітають один-одного, а іншою стискають заховані за спиною ножі. Тому текст договору був надійно захований в архіви, так що оригінал невідомий і по сьогоднішній день, щоправда ніхто його особливо і не шукав. Більше того, двадцять років потому Л.Винарь в друкованому органі ОУН взагалі писав, що ніякої угоди махновців з петлюрівцями ніколи не було і бути не могло79, а почерпнуті з радянських джерел відомості про нього є сфальсифікованими.

Але відомості про нього виявилися почерпнутими не з радянських, а з махновських джерел, а з 1953 р. з’явилися і інші згадки про цю угоду які доскіпливому досліднику не можна ігнорувати. Перекази змісту даної угоди, що приводяться в різних джерелах зроблені на базі спогадів людей стільки-небудь знайомих з його змістом.

На сьогоднішній день можлива тільки наближена реконструкція основних положень угоди, зроблена на основі компіляції джерел. Г.Кузьменко в старості згадувала, “що договір… про перемир’я заключався, аби… не проливати української крові”80. Обидві сторони зберігали повну самостійність засновану на принципі “військового нейтралітету” – говорить П.Аршинов81. “Обидва боки зобов’язувались вести боротьбу з генералом Денікіном” – повідомляє В.Білаш82, “до повного знищення білих” – додає більшовицьке донесення83. Не посилаючись на першоджерело (напевно все той же Р.Купчинський – В.Ч.) професор В.Дубровський запевняє, що у випадку перемоги УНР зобов’язувалася виділити махновцям територію для будівництва “вільного радянського ладу”84.

Пункти договору, що торкалися безпосередніх армійських заходів досить докладно викладає В.Білаш85:

  • 1) махновці зобов’язуються узгоджувати свої оперативні плани із штабом головного отамана армії УНР;

  • 2) РПАУ/м/ отримає боєзапаси і спорядження від армії УНР;

  • 3) махновські хворі і поранені розміщаються в петлюрівських лазаретах, де вони повинні отримати відповідне лікування;

  • 4) для дислокації РПАУ/м/, в данний момент, відводиться територія шириною в 40 і глибиною в 60 верст;

  • 5) пропаганда махновської ідеології за межами виділеної території забороняється.

Багато які з пунктів угоди викликали довгі суперечки. Махновці пропонували затвердити дозвіл на свободу пропаганди: махновської серед петлюрівської і петлюрівської серед махновців, але С.Петлюра настояв на відмові пропозиції і неспроста. В тодішньому стані армії УНР вже проглядалися зародки її розпаду. Справа була не тільки в частих випадках захворювання тифом при відсутності відповідних медикаментів, просто в армії почався процесс масового “полівіння”. Він дасть себе знати в майбутньому через відділення від армії частин отамана О.Волоха, що перейде на бік “боротьбистської” самостійної Червоної армії86. Крім цього в денікінський тил підуть частини під командуванням Я.Огія і К.Матяша87. Кинувши фронт, вони восени 1919 р. будуть шукати союзу з махновцями. Коливався відносно такого рішення і Ю.Тютюнник, той хто стояв поряд з С.Петлюрою підписуючи угоду з махновцями88.

Махновці агітували за свободу пропаганди надіючись прихилити на свій бік солдатську масу союзника з-за чого агітація вже проводилася і до зустрічі в Жмеринці, правда без особливих успіхів. Про посилене дезертирство від петлюрівців до махновців пише один лише М.Герасименко, але це непевне джерело89. Можливо якесь дизертирство і було, скоріше викликане тим, що взимку 1918-1919 р. петлюрівцям вдалося провести мобілізацію з цілому ряді махновських місцевостей і з них некрути хотіли повернутися до своїх і в свої місця, а не тупцювати по Правобережжю.

Витіснені з рідних земель, знекровлені боями махновці не могли викликати до себе особливу повагу з боку рядових армії УНР. Старшини ж трималися насторожено, пам’ятаючи пр долю григор’євців. Галичани повертали махновцям їх газети, вказуючи на те, що призначена для українських селян преса надрукована на чужій для них, московській мові90.

Суперечки затягнулися і у відповідь на махновські прохання про виділення боєприпасів. Допомогу обіцяли подати ще в липні, але так нічого і не прислали. С.Петлюра вказував на нестачу боєприпасів для власних потреб. Врешті-решт вдалося досягти компромісу. Махновцям передавалося безкоштовно 125 000 набоїв і ще 525 000 купувалися ними за 50 000 золотих карбованців91. Отримавши 700 000 патронів махновцям тепер було чим зарядити свою тисячу кулеметів, хоча б на один раз. Доставка зброї почалася відразу ж. Петлюрівська “розумна політика”, скоріше за все, досягла бажаного лише в одному, денікінці залишилися в повному невіданні, щодо їх союзу з махновцями. І коли генерал Я.Слащов здійснював заходи для припинення доставки до махновських позицій військових вантажів, то скоріше був схильний приписувати їх появу підступності Франції, яка на словах підтримувала “добровольців”, а насправді через Польщу і “Петлюру” харчувала зброєю Н.Махна92. Версія відносно того, що це спорядження було куплено махновцями у С.Петлюри, який в свою чергу наміняв його за цукор у румин в розрахунок не приймалася взагалі.

Питання про долю поранених і хворих махновців, а також частини біженців, що були передані на догляд петлюрівцям надзвичайно цікаве і малодосліджене. Російський історик О.Шубін в кількох своїх публікаціях93, говорить, що С.Петлюра “пізніше віддав обоз з пораненими Денікіну в порушення договору”. Але, по-перше, як вже відомо обоз уже був розформований. По-друге, О.Шубін не посилається на джерело в цій дуже важливій тезі. По-третє, живих-здорових махновців з цих обозів трохи пізніше, в жовтні 1919 р., в петлюрівському тилу, зустрічали такі авторитетні люди як український поет В.Сосюра94 (в Кам’янці-Подільському), та прозаїк Б.Антоненко-Давидович95 (у Гайсині). Махновці з уманських госпіталів справді потрапили в руки денікінців, які, наприклад, зарубали пораненого помічника голови ВРК Гуляйпільського району Яковлєва-Когана96. До того ж махновці вже на слідуючий день вибили денікінців з Умані так що останні ще могли і не встигнути розправитися з пораненими як це вони робили зазвичай.

Є дані, що поранені махновці були відправлені в госпіталі Винниці, Жмеринки, Проскурова та інших містечок в кількості 3000 чол.97 Примітимо, що це були далеко не всі поранені і хворі махновці, адже як уже згадувалося, П.Аршинов говорив про 8000 потребуючих допомоги. Залишилися тільки ті, хто забажав це зробити, або знаходився справді в тяжкому стані. Г.Кузьменко згадувала, що перед розміщенням з С.Петлюри взяли чесне слово відносно їх подальшої долі98. С.Петлюра слово дав, але з обмовкою про те, що одужавші махновці повинні будуть встапати до лав армії УНР, якщо махновських частин поблизу не виявиться99.

Так, в першу чергу, поранених розташовували в уманських госпіталях. Заходи, що своєрідно зкріпляли угоду намагалися обрядити в святкову форму. На площі весь час грав махновський оркестр. Грав всю революційну музику підряд, навіть “Інтернаціонал” який цілком логічно можна було вважати ворожим гімном. Члени більшовицького підпілля вчувши його, навіть подумали, що в місті знову встановилася радянська влада.

Але почуття полегшення у махновців не було. Своїх товаришів вони віддавали в чужі руки, в тривожній обстановці, того і дивись прямо у ворожі пазурі. Уманські лікарі наслухались в цей день стільки страшних погроз, що запам’ятали його надовго100. Більшовицькі свідки вказували на напруженість стосунків, видимість взаємної недовіри союзників101.

Володимир Щуровський (1900-1969) – лікар, що у вересні 1919 р. був шефом санітарної бригади УГА, згадував, що махновцями були заповнені всі лікарні Жмеринки, так що власних хворих, що також надходили доводилося розташовувати в приватних житлах102. Вимоги відповідних умов лікування були багато в чому умовними, означаючи скоріше рівність догляду за паціентами. В зв’язку з епідеміею тифу, що саме починалася умови в армійських госпіталях стали просто нестерпними. Та сама Жмеринка невдовзі перетворилася на “місто недуги і смерті”. Кожен день додавав у середньому 2000 нових хворих. Хінину і дезінфікуючих засобів небуло. Хворі лежали покотом на долівці і в коридорі. Воші повзали по людях, стінах, віконним рамам103. Антанта, орієнтуючись на перемогу А.Денікіна, заборонила місії Міжнародного Червоного Хреста постачати гуманітарну допомогу в райони дислокації воєнних частин Директорії УНР104. Тепер зрозуміло чому петлюрівські махновці крали курей в с.Хейлово Липовецького повіту Київської губернії105. Після загальної поразки українських армій жителі лазаретів, які залишилися в живих були інтерновані в Галичину106.

Окрім пунктів угоди союзники домовилися про скорий наступ на ворога. 21 вересня 1919 р. по РПАУ/м/ було оголошено Наказ № 18, виданий в с.Текучому, що вимагав прийняти заходів до невідкладної підтримки частин до контрнаступу по всьому фронту разом з військами УНР, “що готуються до цього в самому найближчому часі”107. Згідно повідомленню П.Аршинова махновці зконцентрувалися на ділянці близько 19 верств2 поблизу вище вказаного села108. Вони явно готувалися до прориву.

На слідуючий день денікінці почали наступ на українському фронті. Тільки через два дні, 24 вересня 1919 р., С.Петлюра зміг умовити диктатора ЗУНР Є.Петрушевича про необхідність оголошення денікінцям війни.

Доречі РПАУ/м/ таки приписали до військ УНР, про це звісно її не повідомивши. По паперах армія Н.Махна входила до Центральної армійської групи генерала А.Кравса. 23 вересня 1919 р. махновці отримали від свого нового начальства наказ вступити в бої з денікінцями і з півдня зайняти м. Білу Церкву109.

Сам же С.Петлюра виїхав до Умані для зустрічі з Н.Махном, яка повинна була відбутися не пізніше цього ж таки дня (В.Волковинський запевняє, що ця зустріч повинна була відбутися 26 вересня110, але цьому заперечують всі інші джерела, наприклад П.Аршинов111, В.Білаш112 і, нарешті, Щоденник Начальної команди УГА, який конкретно свідчить про те, що 26 вересня 1919 р. Умань вже була зайнята денікінськими військами113.).

Ініціатором зустрічі, якщо вірити В.Волковинському виступив Н.Махно114, що цілком відповідало його змовницьким настроям. Термінове засідання штабу РПАУ/м/ вирішило, що звір біжить прямо на ловця і момент для ліквідації чергового союзника більш чим підходящий. Доречі зазначимо, що рішення махновського штабу стосовно убивств політичних конкурентів виносилося на основі загального голосування. Пропозицію на голосування виніс колишній кубанський козак, дезертир і анархо-комуніст Іван Долженко. Ніхто з членів штабу РПАУ/м/ не те що був проти, а навіть не утримався115. Виносячи подібні рішення махновці щукали виправдання своєму віроломству зважуючи на те, “що Петлюра все таки веде переговори з денікінським командуванням щодо розгрому Махно”. Недивлячись на посилання про “достовірні джерела” (включаючи і розповіді самого Н.Махна) їм, скоріше за все, просто дуже хотілося, аби все було саме так. Розробка плану замаху пройшла дуже швидко і є можливість того, що махновці розраховували на допомогу у проведенні цієї акції.

Ф.Мелешко, що близько місяця пробув у стані махновської армії, теж згадує про зловісні задуми Махна: “Махно плекав мрії про захоплення влади в Україні, …подібно, як це зробив із загонами омамана Григорієва”71. Але негативізм Ф.Мелешко щодо махновців настільки великий і всепроникаючий, що я нездивуюся якщо Ф.Мелешко просто вигадав усі ці жахи, щоб понадійніше пригвоздити махновців до ганебного стовпа.

Але, в 1971 р., англійському історику українського походження Френку Сисіну прийшов лист від колишнього “січовика” Зенона Яворського в якому повідомлялося, що в пору союзу з махновцями, в Умані, група вороже настроєних галицьких старшин вирішила здійснити замах на життя С.Петлюри116 і вступила з махновцями у зв’язок. Н.Махно справді був ідеальним виконавцем задуманого. Відносини у галичан з махновцями, як відмічалося вище склалися досить дружні. Через роки коли в українських патріотичних колах встановився порядок або мовчати, або лаяти махновців, бувші “стрільці” називали їх не інакше як “великою ударною силою українського степу”117 і на звичку Нестора Махна укоськувати непокірних повстанських отаманів дивилися досить прихильно.

Так приблизно в цей же час Н.Махно запросив до себе на військову нараду П’ятниченка, командира одного з повстанських загонів. Той приїхав і увійшов до хати де знаходився Махно. “Знаєш, я думаю, що забагато в Україні отаманів! – сказав йому Батько і застрелив отамана прямо на порозі. Історія про це дуже сподобалася галичанам: “Махно добре розбирався у військовому становищі, так як українського війська було мало, а від отаманів і від “нейтральних” аж роїлося, хоча і був непослідовний у своїх діях”118.

Інформація про таємні галицько-махновські зв’язки може дещо прояснити ситуацію і щодо того каналу, яким стався витік інформації про замах. Адже С.Петлюра напередодні зустрічі з Н.Махном терміново залишив місто, а на слідуючий день, при атаці Умані денікінцями, частина “січовиків” не те що здалася у полон, але і перейшла на бік “білих”. Ще через день вони будуть перерубані махновською кавалерією, що вірветься до Умані119. Але це в майбутньому. Поки що махновці в три черги рушили до міста.

Першою їхала група терористів, що мала завдання вбити С.Петлюру. Слідом за нею рушила махновська кавбригада, не інакше як для впровадження порядку в заповненому українськими державними військами місті. Останнім виїхав Н.Махно. Як бачимо, в цілому, повторювався григор’євський варіант. Після здійснення убивства Батько повинен був пояснити народу і військам причини і потрібність зробленого.

С.Петлюра чекав зустрічі у своєму потязі. Міський гарнізон знаходився у повній бойовій готовності, адже фронт знаходився не більш як в 10 верстах. Але коли махновці прибули в Умань, потяг з головним отаманом вже міряв шлях на захід, до ст.Христинівка. Передчасність його відїзду так і залишилася для махновців загадкою. В.Савченко впевнений, що С.Петлюра залишив Умань попереджений своєю контрозвідкою про всю небезпечність майбутньої зустрічі з Н.Махном120.

В.Волковинський дещо по іншому описує події. Згідно його версії бойовики Н.Махна побоялися здійснити задумане. С.Петлюра півдня прочекав свого гостя в своєму потязі, що посилено охоронявся, але так і не дочекався. Зрозумівши, що акція провалюється делегація махновських терористів пояснила С.Петлюрі, що Н.Махно не зможе приїхати через ускладнення на фронті. “Запідозривши небезпеку (з-за чого власне – В.Ч.), С.Петлюра спішно відїхав”121. Прикро, що В.Волковинський за звичкою не вказує джерело поінформованості.

Поки махновці їздили в місто похідна типографія РПАУ/м/ надрукувала відозву – “Хто такий Петлюра?” По суті це було повернення до старих оцінок ідеї національної державності. Ці висновки випливали із загальної анархістської доктрини де поняття “держава” і “капітал” сприймалися як невід’ємні частини єдиного цілого. І не могли існувати інакше, як породжуючи одне-одного. Якщо вас закликають до побудови держави, наприклад національної то її незворотнім результатом буде і поновлення капіталістичних порядків. Можливо інших за формою, але тих же самих за сутністю, з обов’язковою експлуатацією людини. Тому С.Петлюра оголошувався “ворогом трудового народу”, котрий вже не раз, разом з Центральною Радою, “продав Україну німецьким генералам”, а тепер “продає французським та англійським капіталістам, прагнучи добитися влади над нами…”122 Неможна не помітити, що махновці грають на національній струні збуджуючи ненависть перед перспективою ще однієї іноземної окупації123.

На схилі дня 24 вересня 1919 р. махновці виявилися повністю оточеними білими військами. Петлюрівці замість обіцяного наступу задкували по всьому фронті. Ніяких звісток відносно того, чи повідомлялося махновцям відносно необхідності відступу не мається. Кавалерійська бригада денікінського генерала Попова, обійшовши махновців з флангу, зненацька нальотом оволоділа Уманню, відрізавши РПАУ/м/ від петлюрівців. Наказ генерала Слащова по військам вимагав у триденний срок знищити банди Махно, які “повністю деморалізовані, дезорганізовані, мають нестачу в харчуванні і озброєнні”124.

Натхненні цим наказом денікінці надіслали до петлюрівців ще одну делегацію. Останні вважали можливим приймати денікінські делегації навіть після початку бойових дій, що самі махновці вважали неприпустимим і своєрідним виявом нещирості. 25 вересня 1919 р. до групи військ отамана Бушковського, що підпорядковувалася керівництву УГА, приїхали представники від “Донців, Кубанців і 5-ї “денікінської” дивізії. Делегати заявили, що головним своїм завданням вони вважають “розігнати банди Махна”, а взагалі то борються за волю своїх (козацьких – В.Ч.) областей і Установчі збори”125.

Паралельно цьому, на засіданні армійського штабу Н.Махно заявив, що все, що було до сьогоднішнього дня неварте уваги, а справжня війна почнеться завтра. 26-27 вересня 1919 р. розгромивши білі полки, що оточували її, РПАУ/м/ ринулася у глиб денікінського тилу до часів своїх найбільших успіхів.

При цьому своїм проривом махновці порушили пункт договору на посвятивши у свої плани петлюрівське командування, але в тактичному відношенні вчинили цілком правильно. Треба визнати, у випадку відступу армію чекав би страшний кінець від епідемії тифу та морозів, як це і сталося з армією УНР. Тиф все одно наздогнав махновців але із запізненням на два місяці, що дало їм можливість завдати денікінцям смертельного удару.

Розуміння того, що угода фактично є розірваною дійшло до старшинського і рядового складу армій УНР далеко не відразу, так як ніяких офіційних повідомлень протимахновського змісту керівництво УНР не зробило. Так після Перегонівського бою штаб УГА намагався слідкувати за пересуваннями махновців якомога довше, продовжуючи вважати їх союзниками. Щоденник штабу УГА 1 жовтя 1919 р. повідомляє, що махновці пробилися до Новоукраїнки і стоять там “б’ючись з білими”126. Все стало на свої місця лише тоді коли восени 1919 р. махновський рух почав претендувати на репрезентацію усієї України і на сторінках своїх газет обзивати Петлюру зрадником і ворогом народу127.

Але повернемося дещо назад. Підписаний договір не вирішував всих суперечностей, але багато в чому підготовував їх вирішення. Сторони визнавали право на взаємне існування, створювали об’єднаний фронт проти спільного ворога. На випадок перемоги йшлося про розмежування сфер впливу в Україні і можливо федеративний характер її існування. Втрачені перспективи можна оцінити нагадавши читачеві ситуацію, що склалася в жовтні-листопаді 1919 р. Тоді по донесенням розвідки УНР чисельність РПАУ/м/, що знищувала денікінські тили, доягла 100000 чол. перебільшивши чисельність державницьких армій, що відступали і були вражені епідемією. Тоді в махновському штабі знову з’явився Ю.Тютюнник, але вже не як союзник, а як прохач, що згоджувався за озброєння повстанців Південної Київщини визнати верховенство РПАУ/м/. Але багато що встигло змінитися за цей час. Занадто великі образи були завдані, занадто багато довіри було втрачено. “УНР – наш классовий ворог” – кричав Н.Махно на Ю.Тютюнника – “жодної гвинтівки я не відпущу для цього імперіалістичного васала”128.

І генерал-повстанець поїхав ні з чим. Спроби штабу переконати командуючого не увінчалися успіхом. Два напрямки українського визвольного руху розходилися назавжди, щоб врешті-решт бути зломленими поодинці переважаючими військовими силами Червоної Росії. В 1920-1921 рр. махновці співпрацювали з петлюрівцями на місцевому рівні, для вирішення конкретних тактичних завдань, але питання про союз з існуючою формою української державності до рівня практичної реалізації не підіймався більше ніколи.

Південноукраїнські селяни називали цей описаний вище союз “свайбою Махна й Петлюри”129. В цій простій метафорі є подвійне дно. Н.Махно звичайно ж, був на цьому весіллі нареченою. Йому не раз вже приходилося бути нареченою, коли його партизани під час вступу в населені пункти імітували весільний кортеж. Він навіть вінчався у церкві в цій якості. І всі ці весілля закінчувалися погано для оточуючих ворогів. Але весілля на найвищому рівні закінчилося погано і для молодих по причині їх надто короткого подружнього життя.

11 серпня 1934 р. львівська газета “Громадський голос” після повідомлення про смерть Н.Махна додавала: “Махно виявив великі стратегічні можливості і коли б був приєднався до загальної української визвольної боротьби то хто знає, Україна була б сьогодні вільною і незалежною державою”130.

 

1. Махно Н. Воспоминания. В 2 т., – Т.2. – К.: Україна, 1991. – С.59.

2. Ерде Д. Полiтична програма анархо-махновщини // Лiтопис революцiї. – 1930. – № 2. – С. 46.

3. Неттлау М. Очерки по истории анархических идей и статьи по разним социальным вопросам. – Tukson, 1991. – С.115.

4. Мелешко Ф. Нестор Махно та його анархiя // Лiтопис червоної калини. – 1935. – Ч.1.– С.22.

5. Аршинов П. История махновского движения (1918-1921 гг.) – Берлин: Издание "Группы русских анархистов в Германии", 1923. – 223 с. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье: Дикое поле, 1995. – 248 с. Аршинов П. История махновского движения. – М.: Терра, 1996.

6. Volin (V.Eikhenbaum). The unknoun revolution (Krondshtat 1921, Ukraine 1918-21). – London: Freedom Press, 1955. – 756 р. Volinе V. La revolution inconnue. – Paris, 1969.

7. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно: Историческое повествование. – К.: РВЦ "Проза", 1993. – С.305.

8. Мазепа I. Україна в огнi та бурi революцiї: Спогади (1917-1923 рр.). В 3 т., Т.3. – Прага,1942. – С.107.

9. Винар Л. Зв'язки Н.Махна з армiєю УНР (1918-1920) // Розбудова держави (Монреаль). – 1953. – № 3. – С.18.

10. Голубничий В. Махно та махнiвщина // Енциклопедiя українознавства: Словникова частина. Т.4. – Париж: Молоде життя, 1964. – С.1494.

11. Українськi сiчовi стрiльцi (1914-1925). – Львiв: Б.в., 1935. – С.140.

12. Россоха І. День Соборності – забута перемога. Чому Денікін не взяв Москву? // День. – 2000. – 16 вересня.

13. Центральний Державний Архів Вищих Органів Влади України (ЦДАВОВУ). – Ф.1. – Оп1. – Спр.351. – Арк.108.

14. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.294.

15. Путь к свободе. – 1919. – 4 июля.

16. Семанов С.И. Под черным знаменем (Жизнь и смерть Нестора Махно) – М.: Товарищество "Возрождение", 1990. – с.39.

17. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.587.

18. Мазепа I. Вказ. тв. Т.2. – С.108.

19. Савченко В.А. Авантюристы гражданской войны: Историческое расследование. – Харьков: Фолио; М.: ООО “Издательство АСТ”, 2000. – С.123.

20. Аршинов П. История махновского движения. – Запорожье: Дикое поле, 1995. – с.193.

21. Махно Н. Воспоминания. В 2 т., – Т.2. – Кн.3. – К.: Україна, 1991. – С.153.

22. ЦДАВОВУ. – Ф.1. – Оп1. – Спр.351. – Арк.108.

23. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.295.

24. ЦДАВОВУ. – Ф.1. – Оп1. – Спр.351. – Арк.108.

25. ЦДАГОУ. – Ф.5. – Оп.1. – Спр.264. – Арк.6.

26. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. Вiд середини XVII столiття до 1923 року. – К.: Либiдь, 1995. – с.525.

27. Винар Л. Причинки до ранньої дiяльностi Нестора Махна на Українi (1917-1918) // Розбудова держави.– 1953. – № 2. – С.17-18.

28. Тепер И. Махно: От "единого анархизма" к стопам румынского короля. – Харьков: Молодой рабочий, 1924. – с.41.

29. Iрчан М. Махно та махнiвцi. – Кам'янець: Видання У.С.С., 1919. – с.16-17.

30. Махно Н. Махновцы и их вчерашние союзники большевики. – Париж: Издание "Библиотеки махновцев", 1927. – с.27.

31. Тепер И. Вказ. тв. – с.51.

32. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.300.

33. Тепер И. Вказ. тв. – с.51. При цитуванні І.Тепера слід враховувати ту обставину, що сама ця людина не була присутня у РПАУ влітку-восени 1919 р., а події про цей час переповідає з уст інших євреїв-анархістів, зокрема В.Воліна та Й.Емігранта, які в серпні 1919 р. приєдналися до РПАУ.

34. Мелешко Ф. Нестор Махно та його анархiя // Новий шлях (Вiннiпег).– 1953. – 1959. – 18 грудня.

35. Анулов Ф., Верхотурский А. Прорыв. – Б.м.: Красная газета, 1929. – с.13.

36. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.291.

37. Анулов Ф., Верхотурский А. Вказ. тв. – с.24.

38. Аршинов П. Вказ. тв. – с.128.

39. Там само. – С.133.

40. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.302.

41. Сводка о рейде Махно по деникинским тылам осенью 1919 г. // Пролетарская революция. – 1922. – № 9. – С.208.

42. Volin. The unknoun revolution. – London: Freedom Press, 1955. – р.127.

43. Українськi сiчовi стрiльцi (1914-1925). – Львiв: Б.в., 1935. – С.140.

44. Денник Начальної Команди УГА. – Нью-Йорк: Українська видавнича кооператива, 1974. – С.53.

45. Нагаєвський I. Iсторiя української держави ХХ ст. – К.: Український письменник, 1994. – С.229.

46. Удовиченко О.І. Україна у війні за державність: історія організації бойових дій Українських Збройних Сил. 1917-1921. – К., 1995. – С.117.

47. Нагаєвський I. Вказ. тв. – С.300.

48. Тютюнник Ю. Зимовий похiд (1919-1920). Ч.1. – Нью-Йорк: Вид-во Чарторийських, 1966. – С.68.

49. Мазепа I. Вказ. тв. Т.2. – С.88-89.

50. Удовиченко О.І. Вказ. тв. – С.117.

51. Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди та реальнiсть.– К.: Перлiт продакшн, 1994. – С.137.

52. Аршинов П. Вказ. тв. – С.133.

52. Тютюнник Ю. Вказ. тв. – С.68.

54. Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. – К.: Держвидав України, 1924. – С.11.

55. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.302.

56. Калина І. На Одесу // Свобода. – 1952. – 20 листопада.

57. Iрчан М. Махно та махнiвцi. – Кам'янець: Видання У.С.С., 1919. – С.19.

58. Островерха М. Рік 1919 // Літопис червоної калини. – 1939. – Ч.7. – С.7.

59. Островерха М. Блиски і темряви (1918-1920). – Нью-Йорк, 1966. – С.119.

60. Українськi сiчовi стрiльцi (1914-1925). – Львiв: Б.в., 1935. – С.140.

61. Кубанин М. Махновщина. – Л.: Прибой, 1926. – С.109.

62. Гаєвський Л. Під Уманем // Календар-альманах “Дніпро” на 1939 рік. – Львів, 1938. – С.77.

63. Калина I. В Уманi // Свобода. – 1953. – 19 сiчня.

64. Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди та реальнiсть.– К., 1994. – С.139.

65. Семанов С.И. Махно. Подлинная история. – М.: АСТ-ПРЕСС, 2001. – С.188.

66. Волковинський В.М. Вказ. тв. – С.137.

67. Дубровський В. Батько Нестор Махно – український нацiональний герой // Чорноморський збiрник (Гарфiлд). – Т.VI. – 1945. – С. 9, 12.

68. Волковинський В.М. Вказ. тв. – С.137.

69. Тепер И. Вказ. тв. – С.51.

70. Там само. – С.51.

71. Мелешко Ф. Нестор Махно та його анархiя // Лiтопис червоної калини. – 1935. – Ч.4.– С.24.

72. Дубровський В. Вказ. тв. – С. 9.

73. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.155.

74. Непрямі свідчення про українофільські настрої Ф.Щуся повідомляє відомий радянський письменник В.Вишневський, який в складі команди бронепоїзду взимку-весною 1919 р. не раз контактував з махновцями і знав їхніх командирів. У своєму оповіданні “Бронепоїзд “Спартак” він описує Ф.Щуся як людину, що завжди, навіть з росіянами і навіть після довгої служби на Чорноморському флоті розмовляє українською мовою, а в пориві гніву називає росіян “кацапами”. (Вишневский В. Избранное. – М.: Правда. – С.48-65). Г.Кузьменко і Ф.Щусь були в добрих стосунках. І.Тепер в своїй книзі наводить цікаву дружню фотографію на якій Ф.Щусь, Г.Кузьменко і Л.Зіньковський (Задов) сидять посхилявшись один на одного.

75. Дубровський В. Вказ. тв. – С. 12.

76. Тепер И. Вказ. тв. – С.51.

77. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.597.

78. Беспечний Т.А., Букреева Т.Т. Нестор Махно: правда и легенды. – Донецк, 1996. – С.95.

79. Винар Л. Зв'язки Н.Махна з армiєю УНР (1918-1920) // Розбудова держави. – 1953. – № 3. – С.16.

80. Семанов С.И. Под черным знаменем – М., 1990. – С.39.

81. Аршинов П. Вказ. тв. – С.133.

82. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.305.

83. Сводка о рейде Махно по деникинским тылам осенью 1919 г. // Пролетарская революция. – 1922. – № 9. – С.207.

84. Дубровський В. Вказ. тв. – С. 12.

85. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.305.

86. Савченко В.А. Вказ. тв. – С.217-220.

87. Цей рейд досить докладно описано в публікації: Олександер. Спогади подоріжжа // Шлях до волі. – 1919. – 26-28 листопада.

88. Майстренко I. Iсторiя мого поколiння. – Едмонтон: Б.в., 1985. – С.45.

89. Герасименко Н.В. Батько Махно: мемуары белогвардейца. – М.,– Л.: ГИЗ, 1928. – С.59.

90. Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди та реальнiсть.– К., 1994. – С.137.

91. Центральний Державний Архів Громадських Об’єднань України. – Ф.177. – Оп.2. – Спр.2743. – Арк.176.

92. Кубанин М. Махновщина. – Л.: Прибой, 1926. – С.107.

93. Шубин А.В. Махновское движение. 1917-1921. // Дружба народов. – 1993. – №4. – С.180. Те ж саме в кн.: Шубин А.В. Махно и махновское движение. – М.: “МИК”, 1998.; Шубин А.В. Анархистский социальный эксперимент. Украина и Испания. 1917-1939 гг. – М.: ИВИ РАН, 1998.

94. Сосюра В.М. Вибрані твори: В 2 т. – К.: Наукова думка, 2000. – Т.2. – С.384.

95. Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях: Спогади // Київ. – 1999. – №11-12. – С.69-70.

96. Аршинов П. Вказ. тв. – С.195.

97. Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях // Київ. – 1999. – №11-12. – С.70;. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.305.

98. Семанов С.И. Под черным знаменем – М., 1990. – С.39.

99. Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях // Київ. – 1999. – №11-12. – С.70. Автор у своїх спогадах описує одного з махновців, що після видужання в шпиталі Проскурова згідно домовленості вступив до 3-го Шевченківського полку Селянської дивізії армії УНР. Це був “незвичайний вояк, більше схожий на розбійника, ніж на козака української армії… З походження він був, видимо, росіянин, говорив російською мовою, хоч здебільшого мовчав, лише інколи вставляв якесь українське слово, засвіоєне під час лікування”.

100. Верхотурский А. Прорыв Южной групы. – Б.м.: ГИЗ Украины, 1924. – С.41.

101. Сводка о рейде Махно по деникинским тылам осенью 1919 г. // Пролетарская революция. – 1922. – № 9. – С.207.

102. Щуровський В. Із записів лікаря бригади У.с.с. // Календар “Червоної калини” на 1924 рік. – Львів, 1923. – С.37.

103. Нагаєвський I. Вказ. тв. – К., 1994. – С.312.

104. Семененко В.І., Радченко Л.А. Історія України з найдавніших часів до наших днів. – Харків.: Торсинг, 1999. – С.307.

105. Поплавский С.Г. Товарищи в борьбе. – М.: Воениздат, 1974. – С.11.

106. Волковинский В.Н. Махно и его крах. – М.: Изд. ВЗПИ, 1991. – С.126.

107. Кубанин М. Махновщина. – Л.: Прибой, 1926. – С.109.

108. Аршинов П. Вказ. тв. – С.134.

109. Денник Начальної Команди УГА. – Нью-Йорк, 1974. – С.64.

110. Волковинский В.Н. Махно и его крах. – М., 1991. – С.126.

111. Аршинов П. Вказ. тв. – С.134.

112. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.308.

113. Денник Начальної Команди УГА. – Нью-Йорк, 1974. – С.64.

114. Волковинский В.Н. Махно и его крах. – М., 1991. – С.126.

115. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.305.

116. Sysyn F. Nestor Makhno and the Ukrainian Revolution // The Ukraine, 1917-1921.: A Study in Revolution. – Cembrige., – Massachusets, 1977. – Р.288.

117. Українськi сiчовi стрiльцi (1914-1925). – Львiв: Б.в., 1935. – С.140.

118. Островерха М. Блиски і темряви (1918-1920). – Нью-Йорк, 1966. – С.119.

119. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.308.

120. Савченко В. Симон Петлюра. – Харьков: Фолио, 2003. – С.156.

121. Волковинский В.Н. Махно и его крах. – М., 1991. – С.126.

122. Равич-Черкасский М. Махно и махновщина. – Екатеринослав: Б.и., 1920. – С.9.

123. Повний текст відозви можливо прочитати на стенді в основній експозиції Національного історичного музею в Києві, залі, що присвячена подіям 1917-1923 рр.

124. Volinе V. La revolution inconnue. – Paris, 1969.– С.525.

125. Денник Начальної Команди УГА. – Нью-Йорк, 1974. – С.65.

126. Там само. – С.73.

127. Шлях до волі. – 1919. – 28 листопада.

128. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Вказ. тв. – С.339.

129. Рассказ Алєксєєва Михаила Єгоровича. – Зошит VІ. – С.28 // Архів Наукового товариства ім. Я.Новицького.

130. Громадський голос (Львiв). – 1934. – 11 серпня.